Двічі графиня та двічі генерал - Сергій Шарик

У кутку карети тихенько сопе уві сні маленький Ян, якого з нетерпінням чекає в Кам’янці дід, старший Ян де Вітте.

Про народження онука генерал дізнався несподівано. 11 листопада 1781 року, коли подружжя де Вітте ще було в Парижі, спокійне життя Кам’янця порушилося. Здавалося, всі городяни висипали на вулиці міста в очікуванні прибуття короля Польщі Станіслава Августа. Підготовка до зустрічі почалася задовго до цього: панночки шили нові наряди, молоді офіцери перевіряли парадні мундири, градоначальники розписували щохвилинно програму візиту і розселення королівського почту з Варшави. І це ще не все… Королі не так уже й часто приїжджають до міста. Щоб увічнити цю подію для нащадків, було вирішено звести тріумфальну арку. Довго думали, де встановити і, нарешті, вирішили, що кращого місця, ніж біля костелу, не знайти. Городяни активно відгукнулися на заклик внести гроші на будівництво. Жертвували хто скільки міг. І ось, нарешті, нова тріумфальна арка прикрасила центральну площу міста. Точніше, навіть не арка, а парадні ворота з тесаних білих каменів із чотирма статуями ангелів по кутах нагорі. Вінчав ворота п’єдестал зі святим Яном. У п’яти кілометрах від міста короля зустрів кавалерійський ескадрон на чолі з полковником Крістіаном де Хамероном і далі супроводжував його почесним ескортом. 101 гарматним залпом ознаменувало місто-фортеця в’їзд короля. Біля арки перед вишикуваним кам’янецьким гарнізоном на білому коні гарцював граф Ян де Вітте в генеральському мундирі і високих ботфортах. І хоча генералу вже виповнилося сімдесят два роки, тримався він чудесно.

— Мій генерале, — обняв графа король після виконання всіх ритуалів, — у мене для вас три радісних звістки. Почну з менш значимих. — Станіслав Август усміхнувся і урочисто оголосив: — Вручаю графу де Вітте патент генерал-лейтенанта! — триразове «Віват!» прокотилося по площі. — Нагороджую генерал-лейтенанта де Вітте орденом Святого Станіслава! — і знову «Віват! Віват! Віват!» — А тепер, напевно, найважливіше і найприємніше.

— Ваша величносте, що може бути важливішим, ніж ваша увага і турбота, — спробував заперечити де Вітте.

— Помовчіть, мій генерале, — перебив його, усміхаючись, король. — Перед Кам’янцем мене наздогнав кур’єр із Парижа з дипломатичною (і не тільки) поштою. Так от, вітаю вас, генерале, з іще одним званням — званням діда.

— Не томіть, ваша величносте, хто?

— Онук — граф Ян де Вітте-молодший! Віват сімейству де Вітте! — голосно прокричав король.

Через мить у місті та фортеці знову заговорили гармати. 51 постріл на честь генерала і його сім’ї (так розпорядився король) феєрверком злетів у небо. Розчулений граф непомітно змахнув зі щоки сльозу радості. Король ще раз обняв генерала.

Тріумфальна арка викликала у короля цілковитий захват — царським персонам по душі знаки уваги. Після відвідування костелу підвели коня государя. Станіслав Август заніс ногу в стремено, спритно злетів у сідло і разом з генералом де Вітте і своїм почтом під захоплені крики натовпу, що стояв по обидва боки вулиці, попрямував до фортеці. Кілька днів гостював король у Кам’янці. Був і шикарний бал, влаштований князем Калікстом Понінським, і святковий обід із бичками на рожні, і роздача подарунків городянам, і потішні бої з атакою ворогом фортеці й успішним її відбиттям, і королівське полювання з безліччю вбитої дичини. Всі святкування супроводжувалися феєрверками і салютами. Перед від’їздом Станіслав Август відвідав будинок Яна де Вітте, і між ними відбулася розмова тет-а-тет.

— Ваша величносте, — звернувся із проханням до короля старий граф наприкінці бесіди. — я служитиму вам, поки сили не залишать мене. Але вік у мене вже солідний, і настав час подумати про заміну.

— Не хочу нічого чути, графе.

— Государе, я людина військова, і придворний етикет не для мене, тому прошу все ж таки вислухати мене.

— Гаразд, генерале, слухаю вас.

— Прошу після моєї смерті або у разі, якщо за станом здоров’я я не зможу виконувати свої обов’язки, призначити комендантом Кам’янця мого сина Йозефа.

— Що ж, графе, я припускав, що саме цього кандидата ви запропонуєте. Ви впевнені, що він впорається? Фортеця — наш форпост на сході, і від її боєготовності залежить багато чого.

— Я впевнений у синові як у військовому фахівці, саме він найкраще зможе забезпечити ваш спокій у Варшаві.

— Гаразд, графе, я обдумаю вашу пропозицію, але сподіваюся, це відбудеться нескоро. А вам бажаю ще довго радувати нас своєю відданою службою.

— Спасибі, ваша величносте. Слово честі, я намагатимуся, — усміхнувся генерал де Вітте.

Наступного дня король із почтом вирушив у подальшу подорож по Поділлю. Окрім подарунків і нагород, він залишив жителям Кам’янця багато духовної поживи для роздумів: газети з Варшави, Відня, Парижа, нові романи паризьких письменників. А придворні, до того ж, доставили брошури з памфлетами, автори яких не обійшли своєю увагою Софію де Вітте. І місто зашуміло. Світське товариство Кам’янця розбилося на дві частини: одні вважали, що Софія не змогла уникнути паризьких спокус і зрадила або навіть зраджувала чоловікові, інші, навпаки, були впевнені, що вся ця писанина — маячня, і якщо щось і було, то тільки легкий флірт. У будь-якому випадку і ті, й інші зробили висновок, що Йозефу не позаздриш.

Ось у такий Кам’янець і повернулися щасливі молодята в середині березня 1782 року. Щастю старого генерала де Вітте не було меж: він з такою радістю зустрів онука, що син Йозеф навіть трохи образився, підсвідомо ревнуючи батька до сина. Через кілька тижнів було вирішено влаштувати в будинку де Вітте бал на честь повернення молодят. Йозефу і Софії нетерпілося поділитися своїми враженнями про поїздку, а світській громаді міста — хоч за розповідями відчути дух Парижа, Відня, Спа. Щоб іще більше зацікавити городян, Софія запропонувала чоловікові влаштувати на балу лотерею.

— Любий, у якості призів я жертвую золотий браслет, подарований графинею Поліньяк, одну з картин Віже-Лебрен, два капелюшки з салону мод і шарф із вензелем Марії Антуанетти.

— Не заперечую. Зі свого боку я виставляю хустку з кров’ю вбитого мною барона, пляшку з рідиною зі стічної канави поблизу Лувра і пасмо гриви, крадькома зрізане з коня короля.

— Я ціную ваш армійський гумор,