Двічі графиня та двічі генерал - Сергій Шарик

щоб залишалася хоч незначна, але підстава якщо не для заздрості, то для ледь вловимої переваги. Ну і, нарешті, самі господарі повинні бути на висоті: знати трішки раніше за інших найостанніші новини, анекдоти і навіть плітки Варшави, не кажучи вже про Кам’янець. З усіма цими завданнями графиня впоралась на «відмінно», тому потрапити до її салону було справою честі для всіх багатих городян. Життя Софії стало розміреним, і хоча на перший погляд здавалося, що вона нічим не зайнята, часу графині катастрофічно не вистачало. Посудіть самі. Зранку — обов’язкова прогулянка верхи. Часто до неї приєднувалися дружини офіцерів фортеці. Дружини військових… Це не професія, це — покликання. Їх багато що об’єднувало. І коли з’являлася можливість разом прогулятися верхи, жінки відчували особливе задоволення. Коли три грації — Маріанна, сміхотуха, білявка, дружина підполковника Якуба Дальке, на гнідому коні; Олена, дружина полковника Крістіана де Хамерона, на вороному коні; наша героїня на своєму світло-сірому скакуні — виїжджали за межі міста-фортеці, городяни із захопленням дивилися їм услід. Коні, немов відчуваючи свою відповідальність перед такими граціозними наїзницями, обережно рухалися по траві, умитій ранковою росою. Додому жінки поверталися свіжі і відпочилі. Прогулюючись іноді сама, Софія уважно розглядала околиці і віддавалася мріям, як би вона облаштувала той чи інший куточок. Але, як відомо, наші думки часто матеріалізуються, тому від мрій графиня перейшла до обережних розмов спочатку з чоловіком, а потім і зі свекром, що непогано б вкласти свої заощадження у придбання земель. Після ранкової прогулянки Софія займалася сином, і важко сказати, хто отримував більше задоволення від цього спілкування. На обід у новому будинку молодих де Вітте збиралася вся родина (тільки по середах і неділях обідали у генерала). А вечори були присвячені світським турботам і розвагам. Отже, життя Софії стало розміреним і придбало певну стабільність.

Якось, повернувшись із чергової прогулянки верхи, за обідом вона звернулася до Йозефа:

— Сьогодні ми прогулювалися Смотрицьким каньйоном. Боже, як там гарно! Біля Цибулівки природа створила з великого каменю сову! Так-так, справжнісіньку сову. А ще я пригледіла прекрасну місцевину біля Цибулівки. Якщо можна б було придбати цю землю, кращого місця для нашого родового маєтку не знайти. Там є все: і невеличкий лісок для прогулянок, і місце для будиночка.

— А навіщо нам там будиночок?

— Ну, це може бути мисливський будиночок, адже ви так любите полювання. Я навіть довідалася, кому належить ця земля.

— Кому ж, люба?

— Домініканському монастирю.

— У такому разі ця справа майже безнадійна, — долучився до розмови батько Ян де Вітте. — Щоб викупити або отримати в дарунок землі, що належать домініканцям, потрібно отримати дозвіл з Рима.

— Батьку, я думаю, тобі як автору проекту Домініканського костелу у Львові Ватикану важко буде відмовити в цьому маленькому проханні, — підмітив Йозеф.

— Не знаю, не знаю. Принаймні, спробувати можна.

Письмові переговори з Римом через нунціатуру папську у Варшаві закінчилися успішно, і сімейство де Вітте стало власником прекрасного маєтку неподалік від Кам’янця. Апетит Софії після цього успіху зріс, і вона пригледіла під помістя ще дві ділянки: одну біля Зубрівки, іншу — у Залуччі. На більше у грекині не вистачило часу… Наприкінці весни 1784 року вона відчула, що вагітна. Поїздки верхи довелося відкласти, та й кількість світських прийомів різко скоротити. Втім, Софія легко переносила своє становище, як і раніше, була енергійна і рухлива.

У середині літа по дорозі до Стамбула Кам’янець відвідав французький дипломат, 31-річний красень граф Олександр д'Отерів.

— Я навмисно заїхав до Кам’янця, виконуючи прохання мадам Поліньяк, — оголосив француз після того, як графиня Софія погодилася прийняти його. — І тепер бачу, що недаремно. Єдине, що можу сказати: мене як завжди ввели в оману в Парижі, — гість шанобливо схилився і поцілував руку грекині.

— Чим же, графе?

— Мені розповідали, що графиня де Вітте дуже вродлива. Це неправда! Ви прекрасні, мадам!

— О графе! — Софія засміялася. — Ви, як усі французи, відразу намагаєтеся приголомшити жінку своїм натиском, не даючи їй схаменутися. Але ви перебільшуєте. Напевно, дають про себе знати довга сумна дорога та убогість заїжджих дворів.

— Анітрохи, графине. Хоча не приховую: я втомився в дорозі. Зате в мене було досить часу, щоб привести до ладу свої думки, представити ваш образ і підготуватися до зустрічі. І я заявляю вам ще раз, що здивований і захоплений вашою красою. Прошу вибачення, якщо здаюсь вам занадто нав’язливим.

— На перший раз прощаю вас, графе. Що ж моя прекрасна Діана?

— Графиня де Поліньяк веліла вам кланятися і передати ось це, — граф зробив знак рукою, і до вітальні внесли великий саквояж.

Софія наказала відкрити посилку. Із саквояжа обережно витягли дерев’яну конячку-гойдалку для маленького Яна, старовинні монети — до колекції старшого Яна, кілька пляшок вина для Йозефа, дві коробки з капелюшками (останнє слово паризької моди), мереживний пеньюар, кілька речей верхнього туалету, віяло, пляшечки з олією та парфумами і, нарешті, підбірку книг і журналів, найчитаніших в Парижі.

— Боже! — вигукнула Софія. — Графиня нікого не забула! Зараз же сідаю писати їй листа з подякою. А вам, графе, — усміхнулася грекиня, — доведеться на якийсь час забути про ваші дипломатичні справи і повернутися до Парижа з відповідною передачею для графині де Поліньяк.

— Графине, я — ваш раб. Політика зачекає, коли просить така прекрасна дама, — підіграв Софії граф д'Отерів.

— От тільки що їй передати? Чим здивувати графиню?

— Графиня Діана так багато розповідала про вас, із таким захопленням, що, мені здається, найкращим подарунком для неї буде ваш приїзд. Повірте мені, це буде сюрприз сюрпризів!

— Ні, графе, з цим сюрпризом, на жаль, доведеться почекати, — зітхнула Софія. — Мене і графа Йозефа скоро чекає інший сюрприз…

Минуло кілька днів, і граф д'Отерів почав збиратися в дорогу. Палкий француз наніс грекині останній візит і з такою пристрастю просив дозволити йому листуватися з нею, що Софія зрозуміла: Олександр закоханий в неї без тями.

— Я дозволяю вам писати мені, але обіцяйте, що це буде листування двох друзів, і не більше.

— Розумом