Двічі графиня та двічі генерал - Сергій Шарик

Хоча програма балу була дуже насиченою, Потоцький не зміг відмовити собі в задоволенні поспілкуватися з великим князем Павлом Петровичем. Говорили в основному про книжки. Точніше, граф Станіслав розповів великому князеві про придбані ним розкішні альбоми. А це справді були унікальні за красою книги: «Римські старожитності», видані у 1779 році, «Пам’ятки Помпей», «Мальовничі подорожі» з видами пам’яток, палаців і парків Італії, Франції, Греції та Німеччини. Павло Петрович уважно все вислухав, зробив помітки в блокноті і виявив бажання неодмінно поповнити свою книжкову колекцію цими виданнями.

У розпал балу до графа Потоцького підійшла молода жінка в масці і, сміючись, вручила листа. Станіслав не надав цьому великого значення, поклав лист у кишеню і продовжив веселощі. І лише наступного дня згадав про лист. Як не дивно, на конверті не було жодних написів. Він не поспішав розкривати конверт. «Що ж там може бути? — роздумував він. — Можливо, це любовне послання. Цілком можливо». Станіслав підвівся із крісла, налив собі в келих вина і підійшов до дзеркала. «Цілком можливо», — подумки повторив він, знайшовши своє відображення досить стерпним. Сівши у крісло, граф почав згадувати, як виглядала жінка, що вручила листа. Це була яскрава брюнетка, сукня на ній була вельми проста, але елегантно облягала її струнку фігуру, обличчя він не бачив — маска приховувала його. Рухи у неї були плавні, що говорило про її знатне походження. «Може, завести короткочасний роман? — розвивав думку далі граф. — Жозефіна фліртує не соромлячись, чому б і мені трохи не розслабитися?» Спогад про дружину змусив різко змінити хід думок. «А може, там банальна розповідь про пригоди Жозефіни? Який-небудь інтриган переспав із нею і тепер шантажуватиме мене?» Станіслав гнівно розірвав конверт і розгорнув листа. Той був дуже коротким і нічого доброго графові не обіцяв: «Графе, ти виграв у мене перший раунд, обдуривши мене з картиною. Але запам’ятай: останнє слово завжди залишається за мною. До швидкої зустрічі. Караколлі».

Потоцький усміхнувся. А цей бандит не простий. Потрібно буде підсилити охорону: мало що в нього на думці. Ці італійці такі імпульсивні!

Два тижні пролетіли дуже швидко. Театральні вистави змінювалися маскарадами. Особливо запам’ятався останній: п’ять величезних алегоричних колісниць почали процесію на площі Сан Марко, потім відбувся бій биків, на яких нацькували зграю собак, потім була регата, гонка гондол і легких суден. Венеціанська аристократична молодь споряджає франтівські, гарні восьмивесельні човни. Матроси одягнуті з великою різноманітністю і смаком; господар барки — на колінах на подушках або лежить на них. У руках вони мають маленькі луки, з яких стріляють кульками тіста, щоб видаляти барки, які не належать до регати… Уздовж великого каналу всі вікна будинків були завішані багатими килимами, з усіх вікон визирали обличчя. Народу скрізь було безліч, на дахах стояли люди в червоних плащах. Гондоли і барки, наповнені дамами в масках, ковзали і шмигали вздовж і впоперек. Веселість народу, вигуки, крики хлопчаків-бешкетників, гул, гам, усе це разом породжує враження, яке висловити не можна: треба самому бути глядачем такої живої і натхненної картини, щоб зрозуміти всю її самобутню і дивну принадність. Вечорами на заповненій святковим натовпом площі запалювалися потішні вогні — ілюмінація і феєрверки, а танці тривали всю ніч.

Через два тижні Потоцькі по дорозі до Тульчина зробили зупинку у Відні. Йосиф II прийняв гостей у своїй резиденції Хофбург. Усі свої землі, що десять років тому стали австрійськими, Станіслав Потоцький уже давно продав, однак до Йосифа II ставився з повагою — за ті прогресивні нововведення, які робилися в цій, мабуть, найбільшій імперії Європи.

Йосиф II і граф Потоцький провели багато часу в бесідах. Імператора цікавило все, що граф робив у своїх маєтках, і він явно шкодував, що Потоцький позбувся своїх австрійських земель.

— Я бачу у вас, графе, дуже розумну та обдаровану людину. На знак моєї вдячності прошу прийняти в подарунок пару коней іспанської породи з мого кінного заводу.

— Дякую, ваша величносте. Право, я не гідний такої уваги з вашого боку.

— Годі, графе. Я завжди благоговію перед цікавими, талановитими людьми. Останнім часом мені щастить на такі зустрічі: чотири дні тому Відень покинула подружня пара де Вітте. До речі, ваші співвітчизники.

При згадці про де Вітте Станіслав дещо насторожився: щось частенько ця пара згадувалася у них на шляху.

— Дивна пара, — додав Йосиф II. — Графиня — красуня, а її чоловік, полковник, дещо простакуватий — хоча це тільки підкреслює чарівність його дружини.

Увечері Жозефіна не витримала і сказала Станіславу:

— Я ще не бачила цю Софію де Вітте, а вже не люблю її.

Станіслав на це нічого не відповів.

Весільна подорож подружжя де Вітте по Європі тривала майже два роки. Настав момент повернення додому, в рідний Кам’янець. І хоча для графині Софії він ще не став рідним (занадто мало часу вона там прожила), їй цього дуже хотілося. А поки їй необхідно переосмислити все, що сталося з нею за останні три роки. Як стрімко змінилася її доля: від зневіреної стамбульської дівчини — до благородної графині, прийнятої майже всіма королівськими дворами Європи! Якась невідома творча сила підхопила і закрутила її. І ось тепер вона опинилася в іншому житті, в іншому вимірі. Поруч із нею — її чоловік, завдяки якому сталися ці зміни. Чи кохає вона його? А він її? Думки Софії час від часу поверталися до цього питання, але вона залишала його на потім. Зовні все виглядає чинно-благородно: вона поважає цю людину, і він ставиться до неї дуже ніжно і дбайливо. Але того захоплюючого, всепоглинаючого почуття, про яке вона мріяла, звичайно ж, немає. Не впала та невидима стіна, яка дозволяє кинутися, як у вир, не думаючи ні про що, пізнаючи, вдосконалюючи одне одного все більше і більше. А вона так хоче цього! Адже вона ще така молода і вродлива, і все її життя — попереду. Можливо, вона ще зустріне своє справжнє кохання… Ні, не можна про це думати. Вона