Двічі графиня та двічі генерал - Сергій Шарик
Потоцький здивовано поглянув на короля.
— Я ж не сказав, що це будете саме ви, — знову усміхнувся король. — Утім, якщо і зі своїм чоловіком Йозефом ця жінка досягне значних висот у нашому суспільстві, я теж не здивуюся.
— Доведеться познайомитися з графинею — надто вже багато про неї говорять останнім часом.
— Тільки без дружини, графе. Жінки дуже нервують поруч із нею.
Попрощавшись із королем, царським подружжям із Петербурга і господарями, Потоцькі вирушили в дорогу. Через Відень та Венецію вони проїхали майже без зупинок, плануючи познайомитися з цими містами на зворотному шляху. Їх чекала Флоренція, рідне місто Вінченцо Бренни.
Кожен, хто потрапляє до Флоренції, відчуває своєрідний культурний шок і, змушений відкинути снобізм, починає захоплюватися справжнім мистецтвом. Місто-музей, причому музей під відкритим небом, із великою кількістю оголених чоловічих і жіночих тіл на картинах і в скульптурах. Місто, населене богами й алегоріями.
На другий день після приїзду Вінченцо Бренна запросив подружжя на прогулянку в екіпажі. Всю дорогу архітектор загадково мовчав, лише дав команду кучеру:
— На пагорб Сан-Міньято.
Кучер зі знанням справи кивнув. Коли мандрівники дісталися до місця, Вінченцо з гордістю вимовив:
— Із цього пагорба, панове, стає зрозуміло, чому моє рідне місто називається Флоренцією. У перекладі з латинської — квітуча.
Станіслав поглянув униз і затамував подих. Місто лежало як на долоні і здавалося величезною квіткою або чашею. У центрі цієї квітки височів величезний купол собору Санта Марія дель Фьоре. І все ж для Станіслава і Жозефіни найголовнішим було те, що це місто художників і архітекторів. Тому, «відпочиваючи» від розваг, подружжя з задоволенням відвідувало майстерні художників, замовляючи їм картини з пейзажами і краєвидами Італії та копії картин великих майстрів. Жозефіна і сама з великим бажанням сідала за мольберт, намагаючись зафіксувати на полотні прекрасні миті їхньої романтичної подорожі. Станіслав щедро розплачувався за придбані полотна, був дуже задоволений, але не залишав надії придбати що-небудь із шедеврів італійських майстрів минулого. І така можливість йому незабаром випала. На балу у князя Ч*, поціновувача мистецтва і великого колекціонера (а запрошення подружжю Потоцьких влаштував Бренна), господар особисто вирішив показати Станіславу свої картини. Познайомившись із колекцією, Потоцький висловив схвалення, але це був, радше, жест ввічливості, ніж захоплення. Це тривало поки князь не відчинив двері в останню кімнату. На стіні висіла єдина картина. То був Рафаель, «Мадонна з немовлям і Іоанном Хрестителем». У графа Станіслава по тілу пробіг легкий трепет, настільки він був… Ні, це почуття не можна описати, просто скажемо: він одразу ж вирішив, що ця картина буде його. За будь-які гроші.
Але Станіслав не став квапити події, вирішивши ще раз усе добре обміркувати, а вже потім натиснути на господаря всією міццю і викупити це полотно.
Наступного дня Потоцькі вирішили відвідати галерею Уффіці — одне з найбільших сховищ творів мистецтва. І лише повністю переконавшись у правильності свого вибору, Станіслав і Жозефіна знову нанесли візит князю Ч*.
— Князю, — звернувся до господаря граф Станіслав після нетривалої бесіди, — я хочу купити у вас полотно Рафаеля.
— Що ви, графе! — усміхнувся господар. — Ця картина не продається.
— Я пропоную вам три тисячі дукатів, — спокійно відреагував Потоцький.
— Гроші, звичайно, великі, графе, але, на жаль… — у голосі князя Станіслав вловив нотки сумніву.
— Шість тисяч.
— Ні, графе, мені дуже дорога ця картина.
— Вісім тисяч, князю. Повірте, ви віддаєте полотно в надійні руки. У мене, в Україні, воно буде діамантом, що прикрашатиме мій новий палац. Я запрошую вас до Тульчина через два роки, і ви самі зможете в цьому переконатися.
— Я анітрохи не сумніваюся, графе, що це буде саме так. Ваша пропозиція дуже заманлива.
— Десять тисяч дукатів! На ці гроші можна придбати декілька картин, не менш гідних. Ви перебуваєте тут постійно і, на відміну від мене, не обмежені в часі для вибору.
— Мабуть, мені треба порадитися з дружиною, — князь був уже майже зломлений.
— Двадцять тисяч, князю! — хвилювання графа Станіслава досягло межі.
Князь Ч* встав і нервово заходив по вітальні. У напруженому мовчанні минуло кілька хвилин.
— Ну що ж, графе. Я згоден. Прошу тільки кілька днів відстрочки для зняття копії.
— Звичайно, звичайно, князю. Скільки вам буде завгодно.
Звістка про те, що граф з України за шалені гроші купив картину Рафаеля, швидко поширилася не тільки Флоренцією, а й за її межами. Газети у світській хроніці почали відстежувати кожен крок нашої пари, навперебій розповідаючи про вбрання і коштовності графині Жозефіни, про улюблені страви і вино графа Станіслава, оцінювали його достатки.
А тут ще Потоцьких прийняв герцог Тосканський Леопольд, рідний брат Йосифа II. Герцог виявився хорошим співрозмовником і, до того ж, завзятим мисливцем, як і Станіслав. Тому в дар від герцога граф Потоцький отримав картину Рубенса «Полювання на оленів», а для Жозефіни найкращим подарунком стало запрошення на новорічний бал. Крім полотен Рафаеля і Рубенса, у Флоренції Станіслав придбав кілька античних скульптур, чудовий камін із рожевого мармуру роботи старих італійських майстрів, знамениті флорентійські кассоне (розписні скрині) з родовим гербом і чудовою різьбою — символ шлюбного союзу, оббиті чорною з позолотою тканиною крісла, чудовий посуд і ще тисячі дрібниць, які радували око і були б корисними в Тульчині. Прогулюючись по садах Боболі, графиня Жозефіна прийшла в захват, побачивши фонтан Нептуна.
— Стасе, я хочу, щоб у нашому парку теж був присутній бог морів, — звернулася вона радше до Бренни, який супроводжував їх на прогулянці, ніж до чоловіка.
— Думаю, люба, що це бажання не таке вже і нездійсненне, — усміхнувся Потоцький. — Чи не так, майстре?
— Як побажаєте, графе. Я вже бачу, як Нептун велично сидить на своєму троні, а навколо, в задоволення вам, графине, — його дочки, оголені нереїди,
