Двічі графиня та двічі генерал - Сергій Шарик
Король Станіслав Август здійснював великий вояж по Поділлю і прибув до Вишневця днем раніше за великого князя. І хоча зустріч була неофіційною (Павло Петрович подорожував із дружиною під вигаданим ім’ям), почесті їм були надані королівські, з усіма ритуалами. Станіслав Август як справжній господар представив спадкоємцю російського престолу і господарів, і гостей, серед яких були і Потоцькі. Великий князь, усупереч очікуванням, справив на графа Станіслава приємне враження. Освічений, вихований, усім жваво цікавився. Павло Петрович був простий у спілкуванні, з пронизливим і водночас привітним, навіть дещо бешкетним поглядом. Під стать йому була і велика княгиня.
Після вечері Павло Петрович підійшов до Потоцького:
— Графе, я дізнався, що ви, як і я, зайняті будівництвом нового палацу. І до мене дійшли чутки, що створюєте щось неординарне.
Павло звернувся до Станіслава французькою, і Потоцький відзначив його бездоганну вимову.
— Так, ваша високосте, — Станіслав чемно уклонився. — Будівництво палацу в Тульчині у заключній стадії, і тепер необхідно його декорувати і наповнити всім необхідним. Тому ми з дружиною вирішили поєднати турне по Італії з придбанням меблів, картин, загалом, вирішити практичні завдання з благоустрою нашої резиденції.
— Ось як! — вигукнув Павло. — У такому разі в нас із вами багато спільного: я теж зайнятий оформленням Павловського палацу і сподіваюся в Італії знайти художника-декоратора для розпису інтер’єрів палацу.
— Тоді дозвольте, ваша високосте, представити: італійських кам’яних справ майстер, архітектор і художник до мозку кісток пан Вінченцо Бренна.
Павло Петрович шанобливо поглянув на італійця, а через мить вони вже щось обговорювали. За велінням великого князя принесли папір і олівці, і двом захопленим натурам уже ні до чого не було діла. Граф Потоцький, доброзичливо усміхаючись, відійшов від них і попрямував до гурту, в якому верховодив король. А задоволений Павло приєднався до них через годину.
— Дорогий графе, — звернувся він до Станіслава. — Це справді майстер. Ми домовилися, що після закінчення робіт у вашому палаці пан Бренна приїде до мене в Петербург. Ви не заперечуєте?
— О ні, звичайно, ваша високосте. Я щасливий, якщо це знайомство буде вам корисним.
Тоді ще ні великий князь Павло, ані граф Станіслав не знали, що саме Вінченцо Бренна буде головним архітектором двору Павла І, і що справжньою окрасою Петербурга стануть перебудовані ним Павловський та Гатчинський палаци, Михайлівський замок і обеліск «Румянцева победам». Плануванням парків при палацах теж займався Вінченцо. А ще… А ще встигав під час будівництва Михайлівського замку займатися оформленням інтер’єрів Зимового, Таврійського, Кам’яноострівського і Мармурового палаців, зробити капітальний ремонт Ермітажного театру.
Увечері граф Станіслав із насолодою влаштувався у зручному кріслі в бібліотеці замку. Він обожнював ці хвилини спілкування з книгою, коли мирно потріскують дрова, а камін випромінює тепло домашнього вогнища. Запах, що панує в бібліотеці, не можна порівняти ні з яким іншим: тут перемішалися запахи клею, шкіри, фарби, багаторічного пилу. Вдихаючи цей аромат, можна відправитися в подорож по Індії чи Америці, прочитати відверті спогади мадам де С* або просто, взявши читаний-перечитаний томику шкіряній палітурці, з яким пов’язані приємні події в минулому, просидіти весь вечір, не розгортаючи його і вдивляючись у сполохи вогню, намагаючись подумки направити події того, минулого, життя зовсім в інше русло, відчуваючи при цьому всередині приємне збудження і трепет.
Бібліотека у Вишневці була однією із найкращих в Україні. Граф Станіслав із графом Михалом частенько сперечалися, чия налічує більше книг і раритетних документів, наводячи все нові й нові аргументи. А приїжджаючи в гості один до одного, обов’язково привозили в подарунок свіжі видання, потім гість усамітнювався в бібліотеці, а задоволений господар наказував його не турбувати. Знаючи цю звичку чоловіка, Жозефіна без зусиль знайшла Станіслава. Граф із дивакуватою усмішкою на обличчі витав десь далеко, але, побачивши графиню, опам’ятався.
— Люба, у нас виникли непередбачені труднощі.
— Які ж, Стасе?
— Річ у тім, що наш маршрут збігається з маршрутом графів Сєвєрних. З одного боку це непогано, з другого — жахливо.
— Ти хочеш сказати, що великого князя скрізь зустрічатимуть з царськими почестями, і наша романтична подорож може бути зіпсованою?
— Саме так. Тому пропоную завтра попрощатися з усіма і вирушити в дорогу, не чекаючи великого князя.
— Я згодна. Нам потрібно поспішати, адже я все життя мріяла побачити венеціанський карнавал та взяти в ньому участь.
Уранці граф Потоцький попросив аудієнції у короля. Станіслав Август розбирав пошту.
— Цікаво-цікаво! — вигукнув він і перевів погляд на Потоцького.
— Що так здивувало вашу величність?
— Лист із Парижа. У мого брата Людовика нарешті народився син — спадкоємець французького престолу. Але не тільки ця приємна новина мене так захопила. Після Вишневця я маю намір відвідати Кам’янецьку фортецю. Так от, для коменданта фортеці генерала де Вітте у мене теж сюрприз: його невістка Софія де Вітте народила йому онука. І першим порадую генерала я.
— Я чув, ваша величносте, графиня Софія непогана собою.
— Непогана? Як би не так, графе. Вона прекрасна! Сліпуче прекрасна! Це ласий шматочок для будь-якого чоловіка, — король прицмокнув язиком.
— Ви мене заінтригували, ваша величносте!
— Не я один такої думки. До того ж, вона ще й незвичайно розумна. Уявіть, графе, Софія де Вітте була прийнята всіма коронованими особами в країнах, де побувала. Викликала фурор і при цьому, як мені здається, жодного разу не зрадила чоловікові. Принаймні, графи де Прованс і д'Артуа марно намагалися затягнути її в ліжко, а в Парижі рідко кому вдається встояти перед ними.
— Наскільки мені відомо, у Варшаві вона теж відхилила подарунки однієї відомої особи, — хитро усміхнувся граф Потоцький.
— Ось бачите, — засміявся Станіслав Август, — у нас нічого не приховаєш. І при всій моїй повазі до генерала де Вітте і його сім’ї я вважаю, що Йозеф де Вітте — не
