Повернутися дощем - Світлана Талан

— Недавно я говорила з Настею, — згадала Аліса, — вона мені пообіцяла піклуватися про тебе, а зараз не можу до неї додзвонитися. Мабуть, щось із телефоном. Не їдьте поки що в село, спочатку я дізнаюся, де вона. Настя могла поїхати з матір’ю на захід, на її батьківщину.

— Добре, ми почекаємо.

— Доню, прошу, бережи себе, зі школи ходи разом із Катериною, в жодному разі не виходь сама на вулицю, — попросила жінка. — Там і айдарівці, і Правий сектор, ми чули про те, що вони з людьми коять.

— Мамо, ну що ти кажеш! — обурилася дівчина.

— Знаю, що їх захищатимеш, але люди приїжджають із Сєвєродонецька і розповідають, що військові викрадають людей, особливо дівчаток і хлопчиків, вивозять і потім ґвалтують.

— Яка маячня!

— Аллочко, доню, послухай мене, я тобі зла не бажаю…

— Знаю, мамо, але ти таку дурню городиш.

— Невже дурня і те, що айдарівці зґвалтували стару хвору бабцю? Чи те, що вбили стареньку, коли та намагалася захистити машину онука, яку «Айдар» прийшов «віджати»? Якщо у них піднялася рука на людей похилого віку, то чи є в них щось людське?! — обурилася Аліса.

— Ці казки я вже чула і не вірю їм. Скажи ще, що твоя знайома медсестра розповідала, що в Рубіжному айдарівці викрали двох дівчат і кілька днів їх ґвалтували? — мовила Алла з іронією, але мати її не почула.

— Звідки ти знаєш? Я тобі вже казала? — стривожилася Аліса.

— Ні, але цю жахачку переповідаєш не ти одна, і, що цікаво, кожен стверджує, що ця міфічна медсестра саме його знайома, — усміхнулася дівчина. — Не вір, мамо, дурні.

— Гаразд, не будемо сперечатися, — зітхнула в слухавку жінка, — але пообіцяй мені, що не будеш сама ходити вулицями.

— Добре, обіцяю, бувай, мамо! Вітання татові! — попрощалася дівчина і привітно посміхнулась патрулю, у якого на рукавах була нашивка «Айдар».

Звільняти Іловайськ бійцям довелося без кількох підрозділів МВС, незрозуміло чому «Азов» і «Шахтарськ» перевели в район Маріуполя. З території Росії відкрили вогонь з реактивних систем залпового вогню. З інших боків найманці пішли в атаку, повсюди діяли штурмові та розвідувальні групи ворога. Українські бійці зазнали втрат, частина техніки була розбита, у солдатів, виснажених спекою, закінчувалися набої. З важкими боями вони зайняли півміста. Передовим був блокпост 39–06. Хлопці мали завдання закріпитися й утримувати позиції.

Розділившись на невеликі групи, по кілька осіб, побратими Геника посунули копати окопи на пагорбі серед невеличкого чагарнику. Почувши раптовий свист, Гена встиг крикнути: «Лягай!» Хлопці миттю припали до землі, обхопивши голову руками. Геннадій упав у неглибоку свіжу вирву, потужний вибух оглушив його. Рвонуло поруч, і майнула думка, що це останнє, що він чує в житті. Грудки землі боляче посипалися згори, і засмерділо порохом навіть під шаром ґрунту, який накрив його. Вуха заклало, у голові шуміло й гуло, але хлопець радів, що живий. Він ворухнувся і не відчув різкого болю — отже, не поранений. Спробував підвести голову, як одразу посипалася земля: запорошила очі, забилася до рота. Хлопець сплюнув і поволі почав вибиратися з-під завалу. Це виявилося не так важко — землі було не багато. Він підвівся з автоматом у руках і огледівся. Усе навколо хитнулося і почало набирати чітких обрисів. Праворуч, за десять метрів, ще диміла глибока вирва, пахло смаленим і порохом. Геннадій труснув головою, звільнюючи її від землі та чогось, що тиснуло на скроні і заважало слухати. Ніби крізь воду до нього донеслися звуки вибухів, чи то вдалечині, чи поруч. Він приклав долоні до вух, потім відпустив, як у дитинстві, коли на річці під час плавання у вуха потрапляла вода. На щастя, трохи відпустило. До нього повернулася здатність тверезо думати, і він одразу згадав про друзів, які були поруч до вибуху.

— Агов! Хлопці! Ви де?

Генику здалося, що він крикнув, а почув лише хрипіння. Навколо розкидана земля, ніби хто її ретельно розорав.

— Філософе, ти де?

Не видно нікого.

— Не може бути! — прохрипів Геннадій.

Снаряд розірвався майже поруч з ним, а хлопці були далі, на десяток метрів, тож мали лишитися неушкодженими. Він залишився живий лише дивом. Геннадій кинувся швидко розгрібати землю там, де помітив найближчий горбик. За руку витяг одного солдата — він не дихав, другого, третього… Усі загинули.

— Філософе, де ж ти?!

Геннадій не одразу помітив його під кущем, метрів за тридцять, на невеличкому пагорбі, де вони мусили окопатися. Він побіг до нього, в голові шуміло і паморочилося, спіткнувся, упав, підхопився і радісно повернув друга до себе обличчям:

— Як ти? Зачепило? — і побачив напівзаплющені очі та знекровлене обличчя. — Не може бути! — скрикнув, зрозумівши, що юнак не дихає. — Філософе, чому?! Як же так, Петрусю? Як же тепер нірвана без тебе? — Прикрив долонею очі побратима, стиха промовив: — Прощавай, друже. Ось тобі і нірвана…

За два дні Вадима знову привели до кабінету Філіна, де вже чекала Настя. Жінка сиділа в кутку на стільці зі