Повернутися дощем - Світлана Талан

— Ага! — хихикнув Філін. — За тебе як за коригувальника росіяни готові заплатити двадцять тисяч зелених! Непогано, як гадаєш?

— Я вже казав, що з мене коригувальник, як з корови балерина.

— А мені все одно, хто ти, — розвів руками Філін, — аби заплатили. — Він свиснув, і на порозі одразу ж постав охоронець. — Заводь! — наказав він.

Вадим побачив Настю. У грудях зашаленіло серце, застрибало сполоханою пташкою, й тепла хвиля ніжності обдала його з маківки до п’ят.

— Настя! — Чоловік підхопився з місця, але важка рука Філіна одразу лягла на плече, втиснула в стілець.

— Привіт, любий! — Настя посміхнулася кутиком губ.

Її всадовили на стілець за два метри від Вадима.

— Голубки, мать вашу! — Філін брудно вилаявся.

Настя прикипіла зором до Вадима. Обіймала його поглядом, пестила очима, намагаючись сказати, що любить його безмежно, вірить у те, що все у них буде добре. Вона не зламалася — Вадим бачив це, прочитав у її ніжному погляді, і підморгнув. Ледь помітна посмішка сяйнула на її обличчі, очі запроменилися, і Вадим був вдячний долі за цю мить щастя. Філін люто глипнув на них, звернувся до Насті:

— Кохаєш його?

— Так!

— А за що? Мені цікаво знати. Що в ньому такого? Звичайний чоловік і все.

— Хіба кохають за щось? — стиха промовила Настя. — Кохають за те, що ця людина є у житті.

— Так просто? — скривився Філін і метнув погляд на чоловіка.

Відтак зиркнув на годинник і сів за стіл. За кілька хвилин до кабінету увійшов статний чоловік у камуфляжній формі, привітався з ним за руку і сів поруч. З виправки та розмови російською мовою з характерним «ґ» було зрозуміло, що то російський кадровий офіцер. Чоловік пошепки поговорив з Філіном, переглянув папери. Потім оцінливо роздивився полонених.

— Фамілія, ім’я, отчєство, — звернувся він до Вадима і почав записувати.

Він ставив питання по черзі Вадимові та Насті, щось занотовував, супився від невдоволення, скоса зиркав, коли щось не подобалося. Офіцер розпитував детально, куди і звідки їхали, навіщо, що конкретно везли і кому, де бували раніше, як потрапили в полон. Він справляв враження дещо стомленої, але розумної та адекватної людини. Після години допиту він кивнув, щоб їх вивели. Коли Настя і Вадим були вже за дверима, то почули незадоволений голос росіянина:

— Каво ти хатєл мне падсунуть? Валантьори ани, нікакіє нє корєктіровщікі…

Вадим зрозумів, що Філін цього разу залишиться без двадцяти тисяч доларів, але найбільше непокоїло його те, чи дозволять їм тепер бути в одній камері з Настею. Охоронці зупинилися біля камери № 2, відчинили двері та заштовхнули Вадима всередину, Настю повели далі коридором.

Не витримало материнське серце — поїхала Богдана Стефанівна на Луганщину. Сусід Михайло добровільно взявся доглядати господарство, сестра з чоловіком провели на потяг. У Києві жінка пересіла, і знову стукіт коліс та вихор думок. Чому людське щастя таке примхливе? Здавалося, справдилося неждано-негадано все, про що мріялося, настав час насолоджуватися щастям, а не вийшло — життя чашу з медом розбавило гірким полином. Чи то вже доля її така, чи сама в чому винна? Хто дасть відповідь? А ніхто, бо відповіді на всі питання знає лише Всевишній.

Богдана Стефанівна лежала і думала про те, чи правильно вчинила, витрачаючи гроші колишнього чоловіка. Може, знову помилилася? Що робити, якщо він передумає і вимагатиме повернути кошти? Якщо так, вона продасть будинок, а ось коней — нізащо. Вона вже відчула, що вони сприйняли її як нового господаря. Герда й Геракл перед її від’їздом самі підійшли до неї, довірливо ткнулися мордами в плечі ніби просили не покидати їх і не зраджувати.

— Я повернуся до вас, мої любі, лише чекайте на мене, — сказала вона коням і попестила їх.

Здавалося, вони зрозуміли її й довго дивилися вслід великими розумними очима. До від’їзду Богдана Стефанівна так і не наважилася сісти верхи на коня. Сусід довго її вмовляв, але вирішила зачекати. Скільки? Знову нема відповіді. Чоловік подумав, що вона боїться їздити верхи, але їй потрібен був час, щоб підготувати себе психологічно, переступити межу зайвої жалості, коли кінь — друг, а не робоча сила.

Монотонний стукіт коліс приспав змучену роздумами та тривогою жінку. Прокинулася Богдана Стефанівна у Сватовому. «Це ж треба так заснути! — подумала. — Можна і свою станцію проспати!»

— Чаю чи кави? — спитала провідниця.

Богдана Стефанівна відмовилась. Скільки там лишилося їхати? Кілометрів сімдесят? Навіть як сто, то що вони в порівнянні з тим шляхом, який лишився позаду? Жінка почала потихеньку збиратися. Спробувала додзвонитися доньці, але знову не було зв’язку. Жінка сховала телефон у кишеню, й він одразу озвався дзвінком. Швидко дістала мобільник, номер не визначився.

— Алло! — промовила схвильовано. — Я слухаю!

— Бабуньо, привіт! Ти мене не впізнала? — почула голос Іванни.

— Іванко, дитино, я так рада тебе чути!

— І я тебе!

— Як у тебе справи?