Повернутися дощем - Світлана Талан

— Та ні, точна інформація, з надійного джерела.

— А добрі новини є? — поцікавився Вадим.

— Якби ж то, — сумно промовив Степан. — Наших розбили на Савур-Могилі. Бойовики захопили й Амвросіївку. Щоправда, п’ятого вересня Контактні групи підписали так звані Мінські угоди.

— Які деталі угоди?

— Підписано меморандум щодо двостороннього припинення вогню, — пояснив чоловік, — щось на кшталт припинення вогню і виконання плану мирного врегулювання ситуації на сході України.

— Невже кінець?! — вихопилося у Вадима радісно.

— Я б не був таким оптимістом, — розсудливо промовив Степан, — але надія є.

— Усе буде добре! — Вадим почув голос Олени. — Слава Україні!

— Героям слава! — відповів Вадим і відійшов від віконця — почулися кроки в коридорі.

Збуджений такою кількістю новин, Вадим майже не спав тієї ночі. Знову зажевріла надія на краще. Війни колись закінчуються, вони не вічні, то, можливо, вже кінець? А чи правдива інформація у Степана? Може, обман чи якийсь гачок йому підкинули? Хай там як, людині властиво вірити в краще, тому Вадим налаштував себе на позитив. Проте зранку його повели до Філіна, і його надії розбилися на друзки. У кабінеті було кілька чоловіків. Вадима усадили на стілець. Філін постукав олівцем по столу, зиркнув спідлоба.

— Тішишся, що не вдалося тебе продати росіянам? — скривився. — Нічого, бувають обломи. Недавно затримали українського СБУшника, думав, що бабла на ньому зароблю стовідсотково, а він їм, як і ти, не знадобився. Буває, — посміхнувся він, і його посмішка була схожа на звіриний вищир. — Не вийшло зробити з тебе ворожого коригувальника, то зроблю навідника ЛНР. Як тобі ідейка?

— Не вийде.

— Ще й як вийде! Хана тобі в Україні. Запросимо телебачення, наприклад «Life News», вони знімуть програмку, де ти, як герой ЛНР, отримуєш з моїх рук медальку. Знаєш за що?

— І за що ж? — іронічно спитав Вадим.

— Під Тарасівкою наші бійці розбили цілу колону укропської техніки, сімдесят одиниць. І завдяки кому? Завдяки навіднику, тобто тобі, — Філін скривився. — Нагорода від командування ЛНР, телебачення, фото зі мною поруч напам’ять — все як треба. А як же?! Ти добре попрацював, нехай про свого героя дізнаються в ЛНР і в Україні.

Філін чмихнув сміхом. Банькаті очі нагадували два зліплені докупи вареники, обличчя розчервонілося.

— Хто вам повірить? — розгубився Вадим.

— Повірять! — Філін різко припинив хихикати. — Відведіть його! — наказав і свиснув у свисток.

Як і обіцяла батькам Алла, повернувшись з окупованого Луганська в Сєвєродонецьк, передусім сходила на могилу брата. Дівчина їхала в рідне місто з острахом, боялася, що батьківську квартиру банк продав за борги. Вона здогадувалася, що мати сподівалася на такий хід подій — вона ладна була пожертвувати житлом, аби лише донька залишилася в ЛНР. Вона навіть порадила взяти з собою особисті речі лише на перший час, щоб «потім не тягти назад». Дівчина не стала перечити матері, зібрала свій одяг в одну валізу і разом із Катериною Максимівною виїхала з Луганська. На їхнє щастя, квартиру навіть не опечатали, тож вони безперешкодно потрапили всередину. Провітрили і довго сиділи у ванні, насолоджуючись купанням. Навіть не вірилося, що можна скільки завгодно хлюпатися, не думаючи про економію води. Катерина Максимівна влаштувалася на роботу в школу, куди мала піти Алла.

— Нічого, Аллочко, — радісно сказала жінка. — Робота є, буде на що жити. Якщо пощастить, то знайду ще підробіток.

Алла боялася, що однокласники змінять до неї ставлення, докорятимуть за брата або життя в окупованому місті. Але все пішло добре, друзі зраділи її поверненню і перші дні навчання в школі були чудовими. Однокласники не ставили незручних питань, чи то з такту, чи з байдужості.

Першого вересня Алла наполягла сходити до тітки Насті, щоб познайомити з нею Катерину Максимівну.

— Ось побачите, вона вам сподобається і ви потоваришуєте, — сказала Алла, коли жінка погодилася.

На жаль, сусідка сказала, що Вадима і Насті вже кілька днів не видно, а Левко поїхав на навчання в Київ. Алла попросила Катерину Максимівну поїхати в село, де жила мати Насті, але жінка відклала поїздку до найближчих вихідних.

— У школі на вчителів в перші тижні після канікул лягає чи не найбільше навантаження, — пояснила, — тож доведеться почекати.

Алла з головою поринула в навчання. Після школи не одразу поверталася додому — йшла гуляти містом. Не вірилося, що можна ось так просто ходити вулицями і почуватися в безпеці. Часто вдень і навіть вночі було чути глухі вибухи, бо лінія фронту проходила неподалік, але в місті панував дух свободи. Дівчина навмисне обирала шлях для прогулянки в ті місця, де був установлений синьо-жовтий прапор. Вона сумувала за ним у ЛНР, але тепер це позаду, попереду нове життя.

Щодня з Луганська їй телефонувала мама. Відчувалося, що їй кортить почути щось негативне, аби сказати: «Ось бачиш, у нас краще, повертайся додому!» Вона так і казала «у нас» і «додому», але Алла знала, що її дім — тут, нехай у квартирі, на яку банк наклав арешт, але її батьківщина, її земля саме тут.

— Дуже хочу зустрітися з тіткою Настею, — сказала