Повернутися дощем - Світлана Талан

та переодягтися. З того часу, як вони потрапили в полон, вона не мала змоги скупатися. Тієї води, що видавали на добу, було так мало, що не вистачало навіть на пиття. Насті вдавалося протирати тіло вологою тканиною, вона примудрялася навіть прати трусики, якщо це можна було назвати пранням. Але стояла спека, вона пітніла, волосся злиплося на голові так, що вона навіть не могла уявити, як його вимити і розчесати. З часом під пахвами з’явилася пітниця, потім — під грудьми, на шиї, в паху. Червоний висип докучав нестерпно, все тіло свербіло, особливо голова. Кілька разів вона зверталася до охоронця з проханням надати їй змогу помитися, але отримувала відмову — майже все місто було без води. Настя лежала й уявляла, як стоїть під теплим душем вдома, по її тілу стікають приємні струмочки води. Вона набирає в долоню запашний гель для душу і розтирає тіло. Пахне морським бризом, і тіло звільняється від втоми та бруду… Розділ 47

Не таким уявляла собі приїзд у село Богдана Стефанівна. Стомлена дорогою та морально пригнічена, вона ледь дибала знайомою вулицею. Сусідка, що підмітала біля свого подвір’я, кинулася їй назустріч і забрала ношу.

— Ходімо до мене, я тебе враз поверну до тями, — запросила.

— Дякую, Дусю, але я хочу додому, дорога була важкою, — стомлено мовила Богдана Стефанівна. — На лавці посидимо п’ять хвилин і піду.

Сусідки присіли погомоніти біля паркану, і Богдана Стефанівна стисло розповіла про себе та зникнення Насті та Вадима.

— Недавно хлопчина приїздив, також шукав їх, — сказала сусідка.

— То був Левко, син Вадима. А в тебе, я бачу, так і висить наш прапор. Заспокоїлися недоброзичливці?

— Висів і буде висіти, — запевнила Дуся і посміхнулася: — У мене тепер нове прізвисько — укробандерівка. Мені подобається!

Недовго побалакали сусідки, і Богдана Стефанівна пішла додому. Тільки ступила у двір — назустріч вибіг Барсик, мурчить, нявкає, лащиться до господині.

— Дочекався, от молодець!

Жінка взяла на руки кота, понесла до хати. Усередині віяло пусткою. Здавалося, стіни рідні такі, що рідніших немає, оселя обжита, а чогось не вистачає. Враження таке, ніби побував злодій і поцупив щось таке, про що одразу й не здогадаєшся. Богдана Стефанівна відчинила шафи — все на місці, ліжко акуратно заправлене, скатертина чиста, хіба що нема на стіні старого календаря із зображенням коня. Та навіщо він їй, коли має живих красенів?

Богдана Стефанівна переодяглася в халат — так звичніше і зручніше, відчинила холодильник, а там порожньо. Добре, що є картопля, можна насмажити.

— Барсику, картоплю будеш? Знаю, що ні, а мені нічого не хочеться, — говорила вона до кота, який ходив за нею, як прив’язаний. — Чим же тебе пригостити? Треба сходити до магазину, а в мене нема сил. Що нам робити? Одна донька поїхала світ за очі й не дзвонить, доля іншої невідома. Чому я така безталанна? Мовчиш? Мурчиш, задоволений моїм приїздом, а я мала на думці забрати тебе в нову хату. Поїхав би зі мною? Тепер не знаю навіть, коли я туди повернуся і чи взагалі поїду. Страшно мені, Барсику, ой як страшно! Тривожно так, що душа холоне!

Рипнули двері, і на порозі з’явилася ще одна сусідка, Валентина Петрівна.

— Отакої! — сплеснула руками. — А я вже думала, злодії до хати залізли!

Сусідки погомоніли, розповіли одна одній останні новини.

— Неправильно якось все, не по-людськи у вас, — похитала головою Валентина Петрівна. — Ти поїхала, залишивши листа, потім змучилася, чекаючи тебе Настя, повернулася Ніна, знову поїхала, а тепер Насті нема, Геник не дзвонить. Чи воно родинне у вас?

— Я таке вже чула, — прошепотіла жінка і зітхнула. — Не знаю, що за напасть на нашу родину? І хто її наслав?

— Слухай, ти ж голодна з дороги, а я тут язиком плещу! — сусідка попрямувала до виходу. — Зараз борщику гаряченького принесу і Барсику риби.

— Не треба, дякую, — запротестувала Богдана Стефанівна, — у мене нема апетиту.

— На мій борщ буде! А то в тебе в холодильнику не миша повісилася, так павук сплів павутиння, — було чути вже з коридору.

Гарячий домашній наваристий борщ з квасолею жінка дійсно поїла з апетитом. Вона одразу відчула себе краще, подякувала сусідці й поцікавилася, як її донька Людмила.

— Приїздила до мене, — розповіла сусідка, — погостювала один день і поїхала.

— Стосунки налагодили? — обережно спитала Богдана Стефанівна.

— Як сказати… — знизала плечима Валентина Петрівна. — Ми не розмовляли на болючі теми, тому й не сварилися, але натягнутість… вона залишилася.

— Головне, що приїхала, що ви побачилися, все-таки рідні.

— Знаєш, що вона надумала? Всиновити дитину.

— То це ж добре! Якщо Бог своїх не дав, то нехай стане матір’ю іншій дитині. Сирітка, напевно?

— Батька нема, а мати хлопчика загинула в Донецьку при бомбардуванні. Дитину забрала в Суми бабуся, але їй не дають опіки, бо вона хвора на рак.

— Виходить, дитинку сам Всевишній Людмилі послав!

— І все-таки чужа кров, — сумно промовила