Повернутися дощем - Світлана Талан

— Ти зможеш його забути? — Улянка уважно подивилася на хлопця.

— Ніколи!

— Він нас багато чого навчив, — підхопив Геннадій, — змусив задуматися над життям, робити висновки і будувати плани. Життя іноді жорстоке і несправедливе.

— Ось і я про те, а то місія, місія! Ніякої місії нема, живіть, поки живеться. Саме життя навчило цінувати кожну мить. Ось замовкла ворожа артилерія, ми припали до землі, відпочиваємо, майже нірвана! — посміхнувся Злий. — Якби нам ще ту техніку, що на парад виставлять!

— Телефонували знайомі з села неподалік, — сказав Кабан, — ходять чутки, що Іловайськ оточують і незабаром замкнуть кільце, утворивши тут котел до Дня Незалежності.

— Дурня! Ти сам віриш у таке?

— Я ні, — відповів Кабан, — але так кажуть.

— Чув, ніби росіяни перетнули кордон, — докинув Мона. — Якщо це правда, то справи кепські. Звідти вже не сєпари-недоумки прийдуть, а навчені військові.

— Друзі, не вірте всякій маячні! — нервово промовив Злий. — Спеціально вороги ширять чутки, щоб нас залякати. Не на тих нарвалися!

Повернувся Малий і, сховавши в кишеню телефон, сів в окоп. Злий поцікавився, чи вдалося поговорити з батьками.

— Так! — весело промовив хлопець. — Поговорив. Вода є?

— Розумнішого питання нема? — блимнув на нього Злий.

Відпочинок швидко скінчився. Командир взводу передав наказ комбата: поблизу помічені ворожі групи, треба іти в розвідку.

— Будьте обережні, — попередив, — схоже, й справді російські війська увійшли на нашу територію.

Злий взяв на завдання Геника та Уляну.

— А я? — обізвався ображений Малий.

— Ти вже одного разу сходив по яблука, — кинув йому Злий, обтрушуючи землю з одягу, — добре, що яблуко свідоме попалося і врятувало тобі життя.

Уранці Настя наполягла на виклику лікаря. Її відвели до медпункту, де жінку оглянула лікарка.

— Я не можу жити в таких умовах, — сказала Настя, показуючи сип.

— Дорогенька, що я можу змінити? Чим зарадити? — зітхнула жінка. — Від мене нічого не залежить.

— У камері стійкий запах аміаку, туалети не промиваються.

— Люба, такий самий сморід у під’їздах багатоповерхівок, бо нема води, але ж люди якось живуть.

— Моє тіло незабаром почне загниватися, — сказала Настя, — треба хоча б раз на тиждень митися.

— Я все розумію, але де взяти стільки води? Я ще раз поговорю з керівництвом, але не думаю, що щось зміниться, — сказала лікарка. — До того ж ви тут тимчасово. Незабаром вас переведуть, то є надія, що умови утримання будуть ліпші.

— А зараз що робити?

— У мене обмаль медикаментів, але тримайте, — жінка дала Насті маленький тюбик мазі «Клотримазол», у якому залишилася половина, — змащуйте тонким шаром уражені місця, це зніме подразнення та свербіж. Візьміть ще й оце, — вона дала Насті п’ятилітрову пляшку води. — Звичайно, що повноцінне купання ви не влаштуєте, але хоч щось. Я вам віддаю свою воду, більше нічим не можу допомогти.

— Дякую вам! Хай у вас усе буде добре! — розчулено промовила Настя. Біля дверей вона зупинилася. — Ви дозволите мені скористатися вашим телефоном? — спитала Настя. — Я хочу сповістити маму.

— Ні, — похитала головою жінка, — це неможливо. Категорично заборонено.

Настю відвели в камеру, і вона одразу влаштувала собі банний день. Змочила футболку, обтерла все тіло, дочекалась, поки воно висохне, змастила подразнення маззю. Після цього прополоскала футболку та білизну водою. Покосившись на вічко камери спостереження, вдягла мокрий одяг і довго вагалася, чи вилити залишки води в унітаз, чи залишити ще на одне миття. «Одним літром води унітаз не промиєш, — вирішила, — а тіло освіжити вистачить».

Тієї ночі Настя спала спокійно: тіло не свербіло і одяг не прилипав до нього. Вранці жінка почувалася краще і бадьоріше. Вона поснідала пшеничною кашею, запила чаєм і подумала, що людині так мало потрібно, аби відчути задоволення. На інші роздуми не мала часу — охоронець наказав збирати речі і виходити. Настя посміхнулася. Вона забрала пляшку з водою і вийшла з камери.

Затриманих вивели на подвір’я, оточене парканом з колючим дротом нагорі. Настя замружилася від яскравого сонця, огледілася. Жінок підвели до автобуса і почали перевіряти за списками. Вони шепотілися про те, що зараз відбувається формування нового керівництва і їх переводять у приміщення обладміністрації, де нібито розміщується штаб. Чому переводять і чи на краще — ніхто не знав. Більше інформації Настя не почула, її увагу привернули ув’язнені чоловіки, яких вивели з приміщення. Серед них вона одразу помітила Вадима і помахала йому. На щастя, чоловіків привели до автобуса, який щойно під’їхав і зупинився біля натовпу жінок. Вадим підійшов до Насті, пригорнув до себе.

— Привіт, моя рідненька! — поцілував її в губи. — Вибач за нереспектабельний вигляд, — пожартував він, — були часи, коли виглядав краще.