Повернутися дощем - Світлана Талан

Найчастіше чоловіків возили розбирати завали будинків. Підганяли вантажівку, на яку полонені вручну закидали уламки бетону, цеглини, шматки асфальту, зламані гілки, розтрощені речі, які повилітали у вікна. Дрібніше сміття згрібали лопатами та мітлами, засипали його в мішки і також вантажили на машину.

Якось, коли охоронці всілися на бетонну плиту на перекур, неподалік зупинилися три бабці. Жінки про щось стиха розмовляли, час від часу тицяючи в полонених. Вадим зайшов за велику купу сміття, щоб сховатися з поля зору. Про втечу він навіть не думав, бо знав, що куля обов’язково його наздожене, а ось попросити у бабусь телефон можна.

— Вітаю вас! — звернувся до жінок.

Вони насторожилися і не відповіли.

— Можна скористатися вашим телефоном? Лише один дзвінок, конче потрібно, будь ласка, — сказав він упівголоса.

— Фашист! — кинула у відповідь старенька.

Такої реакції Вадим не очікував. У жінок ніби вселився диявол: їхні очі спалахнули такою ненавистю, що Вадимові стало моторошно.

— Навіщо ти прийшов сюди?!

— Вбивати нас?! — кричали вони наперебій. — Крові нашої захотів! Будь ти проклятий! Нехай твої діти вмиються кривавими слізьми! Хай здохне твоя мати за те, що такого вилупила! За що ви нас вбиваєте?! За те, що ми хотіли свободи? Твій дід не перевернувся в труні? То нехай перевернеться, побачивши, що ти накоїв! Убивця! Садюга! Проклинаю тебе і всю твою родину!

— За… за що? — тільки й мовив Вадим.

Але агресію стареньких уже годі було зупинити. Прокляття посипалися не тільки на Вадима, але й на решту. Охоронці почали заспокоювати жінок, але ті плювали в бік полонених, а потім кинули каміння. Нарешті охорона вмовила жінок піти геть, бо вони заважають працювати. Старі пішли, але ще довго у вухах Вадима бриніли їхні прокльони.

— Чому вони нас так ненавидять? — спитав, оговтавшись, Вадим у охорони.

— Бо хочуть розмовляти російською мовою.

— ?

— Майдан був проти.

— ?

— Ви танцювали на Майдані, напившись чаю з наркотиками, а ми в той час мирно працювали.

— Про наркотики то вже занадто!

— Знайома розповідала про свою доньку, — охоче почав Костя. — Вона без її відома поїхала на Майдан, там було холодно і їм розносили чай на травах. Після того чаю дівчина стрибала по Майдану дві доби без сну і їжі, а коли мати її забрала і повела в лікарню, то у крові виявили три види наркотиків.

— І ти особисто знаєш цю жінку? — скептично спитав Вадим.

— Звичайно! Це моя добра знайома!

— Такі побрехеньки розповідають і у нас у Сєвєродонецьку. І що найцікавіше: кожен знає жінку та її доньку.

— Та мені байдуже, що ти там думаєш, — сплюнув на землю Костя. — Я кажу те, що знаю.

Вадим не став сперечатися, бо, про що б не заходила мова, закінчиться однаково: по-перше, Майдан — ворог номер один, по-друге, Правий сектор і батальйон «Айдар» — також вороги, по-третє — ніколи батальйон «Айдар» не увійде в Луганськ! І наостанок: «Дуже хочемо додому, остогидла війна!» — «То йдіть! Хто вас тримає?» — «Я хочу, щоб моя родина розмовляла російською».

І жодні докази, що ніхто не забороняє розмовляти російською мовою, не діють. У всіх ніби коротке замикання в голові, коли людина не здатна розмірковувати, робити висновки чи навіть дискутувати. Тому Вадим перевів розмову на інше і спитав про останні новини.

— Кажеш, ти віз допомогу «Айдару»? — Костя припалив цигарку Вадиму.

— Так, — підтвердив чоловік, затягуючись. — А що?

— Тоді новини для тебе невтішні, а для нас радісні, — хіхікнув юнак. — Знаєш, що з ними трапилося п’ятого вересня?

— Звідки я можу знати? То що?

— Айдарівці, здається з Волині, їхали вантажівкою по трасі між Металістом та Щастям, — почав балакучий Костя. — Проїхали вони поворот на село Цвітні Піски і десь за півтора кілометра побачили блокпост з укропським прапором. Солдат їх питає, хто, мовляв, такі. А командир без усякого відказує: «Ми — „Айдар“». Солдат як полосоне з «калаша» по них!

— Чому?!

— Не докумекав? — розсміявся Костя. — То ж наші хлопці їх підловили!

— Це ж підло!

— На війні всі способи годяться! — підтримав Олексій. — Усе чотко! Айдарівці як драпонули хто куди! Тікали, як щури з тонучого корабля! Частина все-таки втекла, чкурнувши у «зеленку», а решту поклали на місці.

— Багато загинуло? — спитав Вадим.

— А дідько їх знає! — знизав плечима Костя. — Казали хлопці, чоловік п’ятдесят поклали точно.

— Ні, під вісімдесят, — виправив Олексій. — Там ще була якась укропська баба, кажуть, що лікарка. Знайшлася героїня! — хмикнув юнак. — Приперлась рятувати поранених.