Повернутися дощем - Світлана Талан

Знайомі розповіли їм, що власникові автобази вдалося повернути собі машини. Він довго доводив, що автівки йому потрібні для розвитку молодої республіки, писав заяви про співпрацю з ЛНР, тож уряд пішов йому назустріч. Канал «Росія-24» зняв сюжет про те, як керівництво «молодої республіки піклується про своїх громадян» і повертає машини власникові. Знайомі порадили звернутися до чільників ЛНР, ключовою фразою, пояснили їм, мало бути «працювати задля розвитку молодої республіки».

— Знайомі сказали куди йти і що говорити, але випустили невеличку деталь, яка стала для нас фатальною, — посміхнулася Рая.

Настя відзначила про себе, що в жінки приємна і чарівна посмішка, шкода, що рідко з’являється, і в гарних карих очах застиг смуток. Вона не поспішала розпитувати, що було далі, бо знала — спогади важкі та ятрять душу. Жінка закинула гілля в кузов, і охоронець дав команду відпочити. Настя та Рая сіли на товсту колоду. Настя дістала цигарку, запалила.

— Чоловікам видають хоч помалу, а жінкам — ні, — сказала, — добре, що чоловік поділився.

— А я не палю. Дітей хочу народити здорових.

— Це правильно, а я… Як бачиш.

— То на чому я зупинилася? — Рая зітхнула і продовжила: — Пішли ми у Східні квартали, до гуртожитку машінституту, шукати Бєса. А народу сила-силенна! Багато студентів, які, пішовши на канікули та полишивши в гуртожитку особисті речі та комп’ютери, у вересні не змогли потрапити в приміщення. Молодь чекала прийому з ранку до вечора, намагаючись отримати дозвіл забрати своє майно. У натовпі також було чимало чоловіків, у яких віджали автівки. Запам’яталась уже немолода жіночка, яка слізно просила повернути зелений «Москвич», бо в них лежача хвора, яку треба возити в лікарню. До речі, ви в курсі, що містом з 24 липня було заборонено пересуватися на будь-якому транспорті? Не ходили навіть маршрутки.

— Ні, а чому?

— Бо ловили диверсійно-розвідувальні групи української армії, — Рая злегка посміхнулася. — Самі обстріляють якийсь район, а потім роблять вигляд, що ловлять ДРГ. Так було з ринком, який ополченці пограбували, а потім обстріляли, щоб загорівся, і почали ловити укропів! Ви звернули увагу на таблички, які висять на крамницях?

— Коли нас сюди перевозили, то я змогла прочитати ті, що написані великими літерами.

— Дехто з підприємців встиг зачинитися і повісити табличку «Ремонт» або «Зачинено», а хто не встиг, той прогадав, — охоче пояснила Раїса. — На всіх віджатих складах, заправках, гуртових базах та магазинах ополченці розвісили звичайні аркуші А-4 з написами «Конфісковане майно. Об’єкт охороняється міліцією ЛНР» або «Власність ЛНР. За мародерство — розстріл». На Лутугінській вулиці аж біліло такими папірцями.

Біля гуртожитку розміщувався блокпост ополченців, обкладений мішками з піском, тому ніхто не міг так просто потрапити на прийом до Бєса і з’ясувати долю свого майна, тож люди чекали своєї черги по кілька днів.

Час від часу виходила довірена особа, яка вислуховувала прохання і пізніше поверталася з відповіддю. Найчастіше Бульдог сповіщав, що «машину перевіряють на причетність до іншої сторони». Жіночці, яка просила повернути «Москвича», він відповів: «Ніякого „Москвича“ у нас нема і не було, його віджали укропи». Якщо машина була зареєстрована не в ЛНР, її взагалі не повертали.

— Я спитала в охоронця, як звертатися до довіреної особи, і він відповів, що то його нове ім’я, тому так і звертатися, — посміхнулася Раїса. — І сміх, і гріх! Як до людини можна звернутися зі словами «Шановний Бульдог»?

Поки стояли кілька днів у черзі, почули з розмов, що коли ополченці не хотіли повертати гарну машину власникам, то підкидали в багажник або салон гільзи чи прапор України. Тоді власників кидали на підвал і використовували як робочу силу.

— Знаєте, нам вірилося в це і ні, — продовжила Раїса, — аж поки на власні очі не побачили, як вийшов Бульдог, сказав одному чоловіку, що у нього в машині знайшли укропський прапор, його закинули в автівку і повезли геть. Ми злякалися по- справжньому, проте вирішили випробувати долю. Коли дійшла наша черга, ми все, як є, нічого не приховуючи, розповіли. Чесно сказали, що виїхали з Луганська в Сєвєродонецьк, там працюємо. У цьому зізнанні ми не вбачали якогось злочину, але виявилося, що помилилися.

— Вам щось підкинули? — спитала Настя.

— Та ні, нас звинуватили в зраді.

— У якій зраді?

— Що ми покинули рідне місто і працюємо не на благо молодої республіки, а на укропів, — пояснила жінка. — Навіть додав, що треба перевірити, чи не прибули ми в місто на розвідку. Ось так ми з чоловіком опинилися тут. Його на допитах били, боюся, що й до мене черга дійде. Є тут у них свій кат, якому подобається знущатися з людей, влаштовувати допити «з пристрастієм», Псих. Розповідає, що йому втрачати нічого і жити недовго, бо має важку форму цукрового діабету, тому лютує.

— Здавалося б, що в такому стані людина повинна думати про Бога, — замислилася Настя, — просити вибачення за гріхи і вимолювати прощення.

— А хіба є Бог у нелюдів? — стенула плечима Рая. — Ходімо працювати, вже кличуть. Тепер ми для них навіть не робоча сила, а рабська.

Для Богдани Стефанівни потяглися довгі дні очікування хоча б якоїсь звістки про доньку. Час від часу вона їздила в слідчий відділ, але нічого нового не дізналася. До