Повернутися дощем - Світлана Талан

— Я підготував папери, — сказав Філін, не підводячи погляду, але було зрозуміло, що він звертається до полонених. — У них ти погоджуєшся на співпрацю з молодою республікою ЛНР. Потрібен твій підпис.

— Я не буду нічого підписувати, — чітко карбуючи кожне слово, мовив Вадим.

— Тобто ти відмовляєшся із нами співпрацювати? — Філін ледь стримував лють.

— Так!

Філін глипнув на Настю, і та не витримала його важкого погляду, опустила очі.

— Не хочете добровільно працювати на нас? Змусимо!

Він свиснув, і за його командою один чоловік відкрив пляшку горілки, другий — закинув голову Насті назад за волосся і наказав відкрити рота.

— Ні, не треба! — попросила жінка.

— Хто тебе питатиме? — хмикнув Філін.

Чоловік почав заливати горілку. Вона лилася по обличчю, по шиї, і жінка закашлялася. Вадим відвів погляд.

— Дивись! — Філін підійшов ззаду і міцними руками-лещатами стис його голову. — Чому зупинилися?! — крикнув чоловікам. Заливайте всю, у мене ще є! А ти, сучий сину, будеш дивитися, як твоя кохана нап’ється досхочу і буде ласкава до чоловіків. На твоїх очах її будуть трахати ось ці молодики, якщо, звичайно, вона не захлинеться.

— Ні! Не треба! — скрикнув Вадим.

— Зачекайте, — важко дихаючи і спльовуючи горілку, попросила Настя. — Я хочу зробити заяву.

— Про співпрацю? — блимнув баньками Філін.

— Моя донька воювала на вашому боці, — на одному подиху вимовила Настя.

— Не треба, — попросив її Вадим.

— Тобто? — Філін насторожився.

— Вона разом з ополченцями стояла на блокпостах поблизу Сєвєродонецька, — пояснила Настя, — тому ви не маєте права так чинити зі мною, її матір’ю.

— Де вона зараз?

— У Росії.

— Дременула?

— Виїхала, коли почалися бойові дії за звільнення міста, — зізналася Настя, розуміючи, що нема сенсу брехати, аби не зробити ще гірше. — Вона допомагала бойовикам.

— То виходить, що вона зрадила нас?! Як тільки запахло смаленим, то одразу в кущі?! Ти знаєш, що тепер їй сюди дороги нема? Як нема і в Україну? Вона — подвійна зрадниця, а таких ніде не люблять.

— Знаю, — прошепотіла Настя, — але ж вона допомагала ополченцям.

— Не клей дурня, — Філін скривив обличчя в посмішці, — це тобі не допоможе. Якби твоя донька і зараз була у наших рядах, інша річ, а так… Продовжуйте! — наказав воякам.

— Не треба! — тільки й встигла сказати жінка, як їй знову почали лити в рота горілку.

Настя кашляла, захлиналася нею, їй давали змогу вдихнути повітря і знову продовжували. Вона почала пручатися й одразу ж отримала удар у печінку.

— Зупиніться! — вигукнув Вадим.

— Підпишеш?

— Ви мені не залишили вибору, — зітхнув чоловік.

Поки Філін відволікся на пошуки ручки в столі, бойовик, який тримав пляшку, швидко допив залишки горілки. Філін подав папери, і Вадим, якому звільнили руки, поставив свій підпис. Після цього дали папери Насті. Жінці не залишалося нічого, як розписатися.

— Ну, голубчики, ви в мене на гачку! — Філін задоволено потер руки. — Ваша СБУ таких, як ви, не пробачає.

— Тепер ви вже можете нас тримати в одній камері? — спитав Вадим.

— Поки що ні, — відповів Філін, — вас переведуть в інше місце. Тут вас тримали як особливо небезпечних злочинців.

«Аби куди, тільки від тебе подалі», — подумала Настя. Філін невимовно лякав її, так, що жодного разу не змогла подивитися йому в очі. Було в ньому щось диявольське, віяло холодом і смертю, ніби він з’явився із самого пекла…

У камері Насті стало зле. Погане харчування, фізичні знущання, моральна втома — все нагадало про себе після горілки, яку в неї залили. У голові гуло, все навколо хиталося, і Настя, лігши на ліжко, заплющила очі. Карусель закрутилася, і її знудило. Вона ледь встигла добігти до туалету. Здавалося, що всі нутрощі вилізуть, спазмами хапало кишківник та шлунок. Жінка повернулася на ліжко, щоб вгамувати біль у животі, який різав гострим лезом, згорнулася клубочком, підтягла під себе ноги і застогнала. І знову нудота. Так тривало всю ніч. Над ранок їй стало ще гірше, і Настя постукала кулаками у двері. Сонний охоронець прийшов не одразу і невдоволено спитав у віконце:

— Чого тобі?

— Викличте лікаря, — попросила жінка.

— Його зараз нема, прийде о дев’ятій, — пояснив. — Спи вже!

Охоронець пішов. Настя зрозуміла, що допомоги чекати марно. Вона повернулася на ліжко і намагалася думати про щось заспокійливе. Найбільше їй хотілося помитися