Стоїк - Теодор Драйзер

— Дякую, — сказала вона, відповідаючи на його пильний погляд не менш пильним поглядом.

Вони трохи помовчали; потім вона сказала, нітрохи не збентежена тим, що він так безцеремонно розглядає її:

— Вам може здатися дивним, що я зайшла до вас у таку пізню годину, але я теж живу в цьому готелі. Я балерина, і трупа, з якою я виступаю, гастролює тут цього тижня.

— Невже? Схоже, ми, квакери, відкриваємо для себе нові царини.

— Так, — погодилася вона й посміхнулася теплою, стриманою і разом з тим такою, в якій відчувалася багата уява, вразливість, сильна воля, чуттєвість. Ковпервуд відчув всю її силу.

— Я тільки зараз із театру, — продовжувала дівчина. — Я багато читала про вас і от побачила ваші портрети в тутешніх газетах. Мені давно хотілося з вами познайомитися, тож я й вирішила зайти до вас не відкладаючи.

— Ви гарна танцівниця? — поцікавився Ковпервуд.

— А ви приходьте до нас, подивіться і судіть самі.

— Я збирався вранці виїхати до Нью-Йорка, але якщо ви поснідаєте зі мною, я, мабуть, залишуся.

— О, звичайно поснідаю, — сказала вона. — А знаєте, я вже багато років уявляла собі, як я колись розмовлятиму з вами так, як зараз. Одного разу, роки два тому, коли я ніде не могла знайти роботу, я написала вам листа, але потім розірвала його. Розумієте, ми бідні Ковпервуди.

— Дуже погано, що ви його не відправили, — зауважив Ковпервуд. — І про що ж ви писали?

— Ну, що я дуже талановита і що я ваша двоюрідна племінниця. І якщо мені дадуть можливість виявити себе, з мене напевно вийде неабияка танцівниця. Але зараз я навіть рада, що не відправила того листа: тепер ми зустрілися, і ви самі побачите, як я танцюю. До речі, — продовжувала вона, не відводячи від нього погляду своїх променистих сіро-блакитних очей, — наша трупа буде виступати влітку у Нью-Йорку, і, я сподіваюся, там ви теж прийдете подивитися на мене.

— Якщо ви така чудова танцівниця, як ви виглядаєте, ви маєте викликати сенсацію.

— Подивимося, що ви скажете завтра ввечері. — Вона зробила рух, немов збираючись піти, але потім залишилась.

— Як, ви сказали, ваше ім’я? — нарешті запитав він.

— Лорна.

— Лорна Меріс, — повторив він. — І це також ваше сценічне ім’я?

— Так. Я деякий час думала змінити його на Ковпервуд, щоб ви почули про мене. А потім вирішила, що таке прізвище підходить більше для фінансиста, ніж для танцівниці.

Вони продовжували уважно розглядати один одного.

— Скільки вам років, Лорна?

— Двадцять! — просто відповіла вона. — Вірніше, виповниться двадцять у листопаді.

Запала тиша, повна значення. Очі сказали все, що можуть сказати очі. Ще декілька секунд — і Ковпервуд просто поманив її пальцем. Вона піднялася, швидко, наче танцюючи, підійшла до нього і кинулася в його обійми.

— Яка краса! — сказав він. — І прийшла до мене от так... чарівно...

Розділ 41

Коли наступного дня опівдні Ковпервуд розстався з Лорною, в його думках царювало сум’яття. Хоча напередодні його охопив жар, який і дотепер володів усіма фібрами його душі й усіма почуттями, він не забув про Береніс. Але як описати його стан? Чи можна припустити, що вогонь, який ніщо не стримує, не спалить будинок. Проте за цих обставин сил, які б стримували або хоча б могли стримувати Ковпервуда або Лорну від того, щоб віддатися чуттєвому потягу, не було. Одначе коли вона залишила його й пішла до театру, думки Ковпервуда повернулися у своє звичайне річище, і він задумався над аномальністю цієї ситуації одночасного існування в його житті Береніс і Лорни. Цілих вісім років його мучило жадання Береніс і водночас думка про її недосяжність, а останнім часом був увесь у владі її фізичної й духовної краси. І однак він дозволив цій менш витонченій, хоча справді чарівній силі іншої жінки затьмарити і навіть тимчасово витіснити все це з його душі.

Залишившись один у своїй кімнаті, Ковпервуд запитав себе, чи є в цьому його провина. Адже він не шукав цієї спокуси, вона сама прийшла до нього, і так несподівано. Крім того, йому завжди була притаманна схильність і навіть по­треба різноманітності вражень, переживань, джерел досвіду. Правда, він говорив Береніс у дні свого найвищого захоплення нею, і багато разів потім, що в ній втілене все омріяне впродовж його життя. І, власне, так він думав і зараз. І одначе тепер з’явилася ця невідпорна і переможна сила в особі Лорни, з властивими їй таємничими, владними чарами нового й незвіданого, з усім, що обіцяє жіноча молодість і краса.

Її зрадницька влада, говорив собі Ковпервуд, мабуть, краще за все пояснюється тим, що ця влада була сильніше людини і її намірів. Вона прийшла, запаливши жар у крові і зробила свою справу. Так було в нього з Береніс, а тепер так само вийшло з Лорною Меріс. Але одне Ковпервуд чітко розумів навіть зараз: захоплення Лорною ніколи не зможе перевищити його любов до Береніс. Вони були різними, він це усвідомлював і відчував. Різниця була як у їхніх характерах, так і в складу розуму і настановах. Майже однолітка Береніс, Лорна мала значно ширший і важчий життєвий досвід і задовольнялася тим, що могла здобути за допомогою її фізичної і суто чуттєвої вроди: славою, дарунками й оплесками, якими нагороджує публіка звабну й пристрасну танцівницю.

Темперамент і склад розуму Береніс був зовсім інший і відповідно зовсім інші запити: ширші, багатші, вони були продуктом суспільного й естетичного розвитку почуттів, який увібрав в себе впливи інших людей і країн. Як і Ковпервуд, вона насамперед керувалася розумом і художнім чуттям. Звідси та невимушеність і витонченість, з якою вона увійшла в атмосферу, звичаї і соціальні норми Англії. Вочевидь, попри всю жвавість Лорни і її хвилюючу чуттєву принадність, чарівність Береніс, її влада над Ковпервудом були, безсумнівно, глибше, міцніше. Іншими словами, її амбіції, бажання сприймалися як більш значущі. І коли Лорна піде з його життя — хоча Ковпервуду не хотілося