Дух часу - Наталя Кобринська

у полуднє. Катруся лишила сапу на рілі і бігла додому подивитись до дітей. Сонце міцно припікало, а блеск його проміня аж за очі хапав і все від нього сіяло, улискувалось. Зелене збіжє та ще зеленійша по ровах і розплугах трава злгіскувалися зеленою, кукіль багровою, блаватинь синьою краскою, а червоні маки аж жаріли у густім збіжю, але хоч усе так ярко улискувалось, сіяло, — кожда майже цвітка як би упустила головку, кождий листочок легко зігнувся удолину, а буйна матина бульби напівперев’яла.

— Ох, пече! — говорили люди. — Аж бульба пов’яла; не дай боже чого нечистого! — і з страхом позирали на небо. Але небо було чисте, спокійне, та лиш голуба краска і собі від сонця улискувалась.

Катруся йшла скоренько понад потік у село. Сонце роз’яснювало мутну воду потока, що ледви покривала обложені намулом ріняки і місцями западала у глибині ями, де причеплене до дна зілє розтягало свої довгі, як листки, галузки, повзали пуголовиці, крутились слезії і блискотіли до сонця ковблики. По берегах і корчах сітнику і кінської м’яти вигрівались жаби і скакали з плюскотом у воду.

Катруся, заки відчинила хату, глянула ще раз на небо, але небо було чисте, та лиш де-не-де літали хмарки, як біле пір’є. Катруся увійшла до хорім, випустила діти і казала, щоби уломили трохи на топливо плота. Коли не борзо вертали, вона сама за ними пішла. Розглянулась — і стрепенула. Білі, ще недавно прозорі хмарки збились у густу хмару і скоро прикривали ясну блакить. Міцний вітер подув від заходу, потряс вікнами хат, захитав вербами по вулиці, мів порохом і дрібними камінцями. Блискавки перетинали стрілою хмари і грім розлягався за громом.

Катруся стояла в хаті при вікні і хрестилася великим хрестом.

— Господи! Господи, помилуй! Господоньку, змилосердися над нами! — молила бога, а діти плачучи тулились до неї.

Угорі було чути шум; спершу кинуло збитим у грудки ледом, потому посипалось, гейби з мішка, густим великим градом. До гуку, шуму і ломоту мішався глухий звук дзвонів. Жінки викидали надвір кочерги, лопати і шутки; палили свячене зілє, збирали зерна граду і кидали у свячену воду.

Перестало. Ані одної шиби не лишилося в селі, земля біліла, з дерев звисало поломлене галузе. А що діялося в полі?

Сонце усміхнулось і кинуло довге тепле проміне, вода всякала в землю, далекі гори, ніби прикриті легким покривалом, відбивали виразно від чистого неба, та місцями із землі підносилася пара. Подерте листе з дерев, збита трава і поломані цвіти ніби обмилися свіжою водою. Усюди віяло свіжим воздухом; поховані під галузями дерев пташки простирали і тріпали до сонця мокрі пюрця, та там-не-там мелькнув із обісхлими крильцями білий мотилик.

Лиш для людей в селі не було надії. Опали грубі зароблені руки в німій розпуці. Пропала гірка праця, тяжка кервавиця… Ударився і пан у дворі по полах руками, хоч його більша часть збіжя була заасекурована; та на се було не стати селян — добре, що було чим заплатити податки!..

Катруся побігла в поле. Збіжє лежало лоском, земля чорніла. Вже не було чого вертати досапувати ниву, бо все зарівнялось, та лише сумно лежала покинена серед мокрої ниви сапа. Катруся взяла сапу і вернула додому, увійшла в хату, кинула сапу під постіль, а сама сіла на лавицю та й гірко заплакала… Діти грались весело розбитим горшком і з-під ока споглядали на маму — не знали біднятка, що тими сльозами заллються і їх личка, коли попросять у мами хліба.

Три села пали жертвою граду.

Се нещастє селян глибоко тронуло Ядзю і вона задумала зарядити велику запомогу всеї повітової шляхти і інтелігенції на користь бідних селян. Вона розвинула надзвичайну на сей раз енергію. Намовила кількох панів і пань з сусідньої шляхти зав’язати комітет, втягнула всю вищу інтелігенцію із поблизького місточка і урядила фантову лотерію, на яку пожертвувала половину всіх своїх містерних робіток; відтак комітет дав цілий ряд вечерків з танцями. А що того всего було ще замало, зближилась вона до жінки лікаря, як очевидного компромісу між шляхтою і вищим міщанством, і об’їздила з нею майже всі важнійші доми цілої околиці.

У тій прогулці пань по околиці зі сторони мужчин, як лицар і оборонець слабшого полу, асистував пан Адам Б.

Пан Адам походив із доброї шляхетської фамілії і тепер якраз узяв у посесію село в найближчім сусідстві Солєцьких. Хоч він не мав великого маєтку, а навіть по посесіях не найліпше йому велось, все-таки був пожаданим гостем у кождім домі; а коли їздив із дамами, то сама його присутність, особливо ж у домах, де були панни, побільшала жертви.

По цілій околиці всього повіту і дальше говорено про Ядзю і про її великодушні інстинкти; всюди приймано її з найбільшими компліментами. Але коли двері замикались, змінявся гумор жертводавців. «Тяжкі часи, — говорено, — а то ще друть із кождого боку; та щоби то виходило хоч із чистого альтруїзму, а то лише на те, щоби повеличатись та в газетах фігурувати». Деякі пані були певні, що Ядзя лиш для того їздить і збирає складки, аби зближити до себе пана Адама.

Тим закидам суперечили вправді факти, що вона завсіди займалась долею бідних і се було для неї відпорою проти лукавих людських здогадів, та все ж таки сама перед собою не могла заперечити, що чемність і згляди пана Адама додавали їй такої сили й енергії, що вона могла поборювати такі перепони і зносити прикрості, на які давнійше тяжко б їй було здобутись.

Селяни зачували, що пани стараються на них, та й стали потішатися, що легше їм прийде перебути лихо. Одна біда, що то якось довго проволікалося; вже й зима минула, і другі засіви приходили, а запомоги не мож було дочекатись. Люди боялися спізнити з весною; треба було старати насінє, звідки голова, а збіжє було дороге, — люди стягалися з остатнього. Жид-орендар набив повну комору заставами і сотки видав на грубі проценти.

Були такі, що казали: коли вже чекати, то чекати; чекалося більше, почекаєся менше.

Катруся також зачувала, що пани хочуть чимось тих, що їм