Дух часу - Наталя Кобринська

знає: може, вона з него тепер смієся, у неї того не купити, а він уже за єї гроші хату пересипає. Тьфу, щезай, бідо! Чого єму ся дівка лізе в голову? Чи нема інших дівок у селі? «Є того цвіту по божому світу!» До багацьких дівок ніяк було пхатись; багацька за него не піде, але все міг би собі таку взяти, що мала би щось більше від Катрусі. От хоть би і Ярина? Не посватати би єму Ярину? Дівка хоть куди; стара лиш їх дві має, меншу лишила би при собі у хаті з кусником города, а старшій була би за те більша половина города… Або Доця? Дівка тиха, супокійна, та і старий, може б, який кавалок поля за нею дав: небагато того усего є, але добре що-то. А Катруся що? Хіба як в тій співанці: «Очі чорні, брови рівні». Але ж бо то і очі гей-гей, а губи, як би хто кров’ю намастив.

Грабинці мали пізній термін віддавати тютюн до магазину, тож за ким робітники додому повернули, не одно в селі перемінилось. Одні повмирали, другі породились та поженились. Між тими, що поженилися, був також і війтів Іван.

Іванова жінка була страх гонорна. Як бувало іде селом, то так крутить головою, як кінь, коли єго тісно зазонбеляють, а ногами човгає, що аж до землі присідає.

— Хапайте бики, бо процесія іде! — сміялася Катруся, як уже здалека зазрить Іваниху, та й зачне показувати, як вона до церкви увійде, причекає, хреститься, б’є поклони. Се розповідали Іванисі, і вона дуже за те на Катрусю вороговала.

— Сердиться, — відказувала Іваниха, — що Іван єї не взяв. Не мав би кого брати, та таку голячку, що ледви одну сорочину має на хребті, — пустійку, жидівську помийницю, що не варта газдині порога замести, газдам свині пасти! Най дивиться, щоби знов яка їй. голову дьогтем не помастила та щоби кого болячками не обсадило, як дорогу перейде! Уже показуєсь на єї товаришках та й кумпанках, що разом до Грабинців ходили, та ще й на ній покажеся!..

Іваниха говорила се проти в того, що про Доцю так, як не варт, заговорили люди в селі.

— Се бо і є, — дивувались деякі, — що се найшло Доцю, з котрої ніякої ніколи не чути було пустоти, а не захопило Катрусю, що лиш за парубками літає!

— Не бійтеся, знає вона, що робити! — говорила Іваниха. — А від чого гарна ружа росте, або не мож з кушки з-під коси водички напитися!

— Сама знала чарувати, яєчницю варити і парубків до себе примащувати, та й гадає, що кожда така! — відгризалася Катруся. — Ніби люди не знають, як до ворожки ходила, щоби свому татові вік скоротити… Овва! що ми за така широка газдиня зробилася, що дівок судить: най іде псам писки лизати, а не дівок судити! Гоноруєся, що багачка. І багаті не раз старців водять; та й вона ще буде палицею дороги шукати, вузли на собі зв’язувати та дрантєм трясти…

Хтось казав, що Іваниха раз довго стояла з Яриною та й говорила щось про Катрусю. Катруся як усе учула, то так, як стояла, побігла до Ярини. Вона буде з Іванихою зноситись та й брехні зводити: най мовчить, коли хоче, аби за ню мовчали!

— Виклич мені Ярину! — сказала Катруся із-за воріт до молодшої сестри Ярини, бо не хотіла побачитись у хаті з мамою Ярини.

— Ярина не вийде, у нас суть старости, — відповіла дівчина.

Катруся здумилась.

— Які? — запитала дівчини.

— Ади, Ілаш Гаврилюк сватає єї.

— Ілаш Гаврилюк? А Петро що каже?

Дівчина здвигнула плечима.

— Ей, та що там Петро?

— Таже він за нею ходив?

— Та що з того, що ходив, коли він нічо не має. Ілаш записує їй половину поля та й хату.

— Але старий, удовець, має четверо дітей!

— Овва! Неня каже, що «який був, такий був, аби хліба роздобув».

— А вона хоче за него іти?

— А ти би не пішла? — запитала лукаво дівчина.

Катруся розсердилась.

— Я не прийшла того, щоби ти мене питала, а Ярині скажи, що як буде на мене брехні зводити, то їй голову зірву…

«Чекай, дівонько, не мовчиш, то учуєш таке, що аж ти в п’ятах постигне! — відгрожувалась далі у думках Катруся. — Та тепер ще згонориться, що віддаєся, та ще більше стане з Іванихою зноситись та дівок оббріхувати. Що ми за газдиня, уже як віддаєся, то гадає, що бог знає, що за велике свято?! Як ми ся схоче, то ще борше від неї віддамся. «Хто шукає, той найде». І Катруся зачала у голові переходити тих усіх парубків, що могли би єї сватати, бо усі тоті парубки, що за дівками ходять, не з^всігди женяться з ними. Далі зачала переходити усіх в селі удівців, та учула, що хтось єї кличе.

— Катрусю, куди?

Катруся озирнулась і побачила Максима.

— Куди ти ходиш? — запитав Максим вдруге, ближче підходячи.

Катрусю знов розібрала велика злість на Ярину та й на Іваниху, але на Ярину ще більше тому, що вона оббиралась їй заєдно за таку дуже ніби щиру.

— Ади, ходила-м до Ярини; дівка брехні зводить, оббирався така ніби щира, а з Іванихою сходиться, та й обі брешуть укупі; кажуть, що я ружу копаю, з кушки воду п’ю; най дивиться на себе одна з другою! Не видить своє під носом, а чуже під лісом.

Катруся говорила се скоро, одним душком; єї брови заєдно стягались, губи віддулись, а очі міцно блищали. Максимові так вона вподобалась у своїм гніві, що він більше дивився на ню, ніж слухав. То, що говорила на ню Іваниха і Ярина, єго не сердило; най собі і так буде, як вони кажуть, проте він би єї собі більше злюбив, як Іваниху, Ярину, та й усіх інших дівок у селі. І відколи