Дух часу - Наталя Кобринська

кинувся за ню на шафара, вона єму як би ближче стала, і думка, що, може би, він з нею оженився, раз по раз лізла єму в голову. Хоть і сердився за те на себе, а сердився найбільше тому, що Катруся собі єго гейби за «байбардзо» мала, гейби єї все одно будо, що він собі про ню думає, та все ж таки зауважив, що від пригоди з шафаром Катруся як би прихильнійша до него зробилася. Бувало, скаже до неї слово, то вона так опирскнеся, що нема вже більше з ким говорити, а тепер преці стане та й скаже, що так а так, що тота й тота говорила або той вповів.

Всі ті думки переходили Максимові через голову, коли дивився на хорошу дівчину. Що єго завсігди найбільше відстрашувало від Катрусі, то се, що вона нічо не мала, а він також був не багач, а бідні як поберуться, то вже ціле своє житє будуть бідувати, але тепер єму і того не таке страшне стало.

— Катрусю, — сказав він врешті, — от знаєш, що я тобі скажу; я би-м тебе сватав, коби-м знав, що ти за мене підеш?

Хмурне лице дівчини якраз роз’яснилось, брови розтягнулись, а очі весело забігали.

— Но, що ж? — запитав знов Максим, коли Катруся не відповідала.

Аж нараз Катруся голосно засміялась, відвернулась і лишила самого Максима на вулиці, як тоді, коли від’їздила до Грабинців. Вона пішла скоро до вуйкової хати, бо відколи вернула з Грабинців, то була у вуйка до якогось часу, доки собі знов не найде якого примістя. Їй так було смішно з Максима, що ідучи все ще сміялася сама до себе; бо як було не сміятись! «За вовка помовка, а вовк тут». Нагадувала парубків, за котрих віддала би ся, а він їй дорогу зайшов. От, зараз показало б, чи то правда, що вона з «кушки» воду пила. Най би знали люди, що брехачки брехали, а що вони гонорили би ся, що багачки, — овва! І бідні люди жиють на світі, та й суть і газдинями.

Ярина не знала, що люди між нею а Катрусею поробили, хоч і чула, що Катруся відгрожуєсь на ню за якісь брехні. Їй не конче весело було йти за старого Ілаша, та ще хотіла побути з товаришками, і пішла скликати дівок на вечерниці. Коли прийшла до Катрусі, Катруся накинулася на ню з кулаками.

— Ігі! Щезай в трістє та й в болото, що хочеш від мене? — говорила, угойкуючи єї, Ярина, а коли дізналася, о що ходить, то аж перехрестилась. — Бодай так світа божого не виділа, до вінця не дійшла, по світі не ходила, як вона бачила Іваниху; аби так дзвонів не чула, як чула єї голос, та бодай їй язик усох, з того місця не рушилась, лижку страви до рота не знесла, як вона що про Катрусю говорила!..

Нарешті Катруся якось втихомирилась та й пообіцяла прийти на вечерниці.

На вечерниці якось не багато зійшлося дівок, а вже було пізненько, коли надійшло кілька парубків. Заким прийшли парубки, дівки усякої співали, але коли парубки надійшли, вони ніби стали соромитись, перестали співати, хоч усі в оден голос розговорились і сміялись. Але Ярині були тепер милійші сумні співи дівоцькі, як веселі жарти і сміхи з парубками; тож раз у раз запрошувала дівок, щоби співали.

Ой співайте, дівчатоньки, та й співайте чергов, Щоби вас не гонила газдиня кочергов, —

заспівала сама Катруся, сміючись. По чім усі ще більше «розфрантувались» і сміялись. Парубки при повідали, як то буде, коли газдиня розженеся з кочергою і котра за котрою буде борше утікати.

— Або котрий за котрим, — відповідали дівчата.

— Кочерга — бабське діло, вона не має на хлопа ніякої моці! — сказав Матій.

— Ого! Хлопи нічого так не бояться, як кочерги, — цокотіла Катруся. — Ану-ко, запитайся Томи Гринишиного, чи він не боїться кочерги!

Про Тому усі знали, що не він жінку, а єго жінка б’є, а й усі зареготались в оден голос.

— Як оден дурний, то уже не всі, — докинув з повагою Матій, щоби на єго стало.

У тій хвилі дався чути під вікном голосний топіт.

— О, то не дівоцький хід! — сказала якась дівка і виглянула вікном.

У хату увійшов Петро та й Максим. Ярина, як побачила Петра, так дивно якось засуєтилась. І Петрові стало якось ніяково, хоть він того по собі не показував.

— Слава Ісусу Христу! Боже помагай! Що робите, дівчата? — здоровилися парубки.

— А що, не видите, що робимо?! — відповіли дівки. — Прядемо.

— Напряла кітка півтора мітка; кіт ся розіграв та й тото пірвав, — відізвався оден з парубків, що був у хаті.

— Та ще співати не хочуть, — доповів Матій.

— Тобі не хотіли-сьмо, а їм будемо.

Тут дівки розглянулись, щось пошептали між собою, та й по хвилі заспівали:

Котилися вози з гори, поломили шпиці, Питалися два парубки, де суть вечерниці? А у тої удовиці славні вечерниці, Штири коні на припоні, чари на полиці.

Дівки зиркали на Петра і тихо посміхувались.

— Коні як коні, — сказав, як завсігди, спроквола Матій, — але чари то десь будуть. — Він став на лавицю і зачав шукати руками по полиці.

На полиці у кутку стояли зав’язані в платниці Яринині цітки і згарда. Він узяв той узлик за кінчик, та й показував усім Яринині чари. Ярина розсердилась, ухопила від него платину та й кинула у скриню. Петро робив, що то все ніби не до него, а Ярина і в той бік не дивилась, де він сидів.