Дух часу - Наталя Кобринська

була завше першою, а в скупості переходила матір. Часом, як отець приїхав із дороги, а гандель йому вдався, то давав дітям по крейцару; дві молодші зараз пішли і купили якусь лакітку, яблок або горіхів; Гінда споглядала жадним оком на них, бо сама була не від того, аби з’їсти смачного яблока, та все-таки свого крейцара не віддала б за ніщо в світі. Не раз обходила перекупок, що сидять із садовиною, та й втягала в ніс приємний запах доспілих яблок, а крейцар так тиснула, що аж прилипав до руки.

Та все-таки подибала і її покуса. Перед гаманом поспроваджували до склепів ріжні речі, гарні і страшні маски, прибори до печива гаманів, та й дещо на дрібні дарунки, які звичайно роблять собі тоді кревні і знайомі.

Гінді аж очі світилися, коли дивилась на ті прибори в склепику приятельки своєї мами. З малих і великих пачок випаковувала вона цукрові фігурки: дами в коротких сукнях, паничі в циліндрах і високих ковнірах, жокеї на конях і без коней, пташки, звірята, цвіти, і все те складала в невеличку шафу з шибами. Гінді понад усе подобався кошичок із трьома червоними ягідками. Прикриті зеленим листком, виглядали так принадно, що здавалось, немов справді були зірвані десь просто з якогось корча. Одна лиш біда, що кошичок із ягідками коштував аж цілих десять крейцарів, що чинило половину капіталу, який вона посідала. Насупроти цього факту мовкли всі уподобаня і жадоби посіданя. Та коли прийшла знов до склепику і побачила кошичок, з якого ягідки всміхалися до неї, то сей вид томив її, виривав душу.

Одної днини продано багато із тих цукорків. Гінду огорнув великий неспокій. Могла колись прийти і не застати чудового кошичка; раз чула навіть, як якась жидівка питалася за него.

Від того часу Гінда не мала спокою і зважилась, наконець, купити кошичок.

З гарячковим поспіхом припала до скриньочки, де держала між своїми речами в коробці від сірників кількома шматочками зав’язані гроші, перерахувала цілу суму, взяла десять крейцарів і побігла до склепику.

Тут чекала її ще немила несподіванка, бо хоч знала, що кошичок коштує десять крейцарів, то купчиха зацінила п’ятнайцять, і аж по великім торзі зійшло знов на десять.

Як уже посідала предмет своїх гарячих бажань, утіха її потухла. Червоні ягідки не мали вже такої живої краски, зелений листок не манив уже так, якийсь несмак огорнув Гінду; болючо відчувала страту виданих грошей.

Але чим більше давалась їй чути страта грошей, тим ціннійшою ставала для неї набута річ. Вона ходила довго з кошиком по хаті і не знала, де би його примістити відповідно.

Врешті видався їй ріг шафи найвідповіднійшим для поміщеня свойого скарбу.

До мішаного почутя несмаку та втіхи прилучилося ще третє — неспокій. Раз завважала, що ягідки почорніли і той страшний симптом виступав із кождим днем острійше. Коли одного дня пішла здоймати кошик із шафи, він розкришився в її руках і розсипався по купі старих, заболочених черевиків, що валялись за шафою.

З невимовним жалем позбирала розбиті кусники, поваляні в поросі, обчистила і почала по дрібочці класти до уст. Смак був не особливий, а що найгірше, що пісок і порох так їй скрипіли по зубах, що воліла би була зовсім виплювати, якби то не було надто великою стратою виданого гроша. Як уже не стало кошика, то жаль за змарнованими грішми взяв зовсім в її думці перевагу.

Се прикре чутє мучило її так довго, аж доки непередвиджений випадок не обернув її думок в інший бік.

До місточка приїхала якась пані, що давнійше в нім жила, але потім була на кілька літ виїхала. Коли ще жила в місточку, мати Гінди відкуповувала в неї не раз стару одежу, тож тепер пані казала її прикликати до себе, бо мала дещо на збуток. Були то якісь старомодні шпильки та гребені, переношені рукавички, брудні коронки, помняті штучні цвіти і т. ін. Хоч мама вже тепер тим не гандлювала, то не могла відмовити пані і взяла те все з вимовою, що як не продасть, то назад принесе.

— Мамо, я се попродам між своїми товаришками, — сказала Гінда, оглядаючи кумедні гребені, криві шпильки та інші туалетові прибори.

— Стрібуй! — відповіла стара. — Але з сего не буде ніякого гешефту, такі речі мало спродаються.

Гінда забрала принесені мамою речі в фартушок і пішла до міста між знайомих. Дещо зараз продала, а за деякими речами поприходили до неї аж додому. Мама аж здивувалася, що вона попродала все так добре, а серце її аж тремтіло з радості, коли чула, як Гінда розумно приговорює та торгуєся.

Коли ж хотіла взяти від неї гроші і йти до пані обрахуватись, Гінда сказала, що вона сама піде до пані і з нею обрахуєся та що заробок належиться їй самій, а мамі припадає хіба факторне.

З панею пішов рахунок добре; вона була рада, що позбулася непотрібних уже тепер прикрас, і дала Гінді стільки заробити, що той заробок зовсім покрив страту на ягодах. Це її так заохотило, що вона раз по раз бігала до пані, чи не має ще що продати.

— Може се, а може те? — питала заєдно, уздрівши що-будь з паниної туалети.

— Та ти попродала би все, так що й мені ніщо не лишилось би, — сміялася не раз пані.

Гандель ішов добре; Гінда виросла в очах не лише тата та мами, але цілого окруженя. Всі дивились на неї як на особу великої вартості, що вже мала свій власний гешефт.

Сусідки лиш поцмокували губами, а одна не могла віджалувати, що не має сина, якого могла би заручити з Гіндою, бо з такою розумною жінкою певне доробив би ся маєтку.

Але на світі нема нічого без клопотів.

Надворі тепліло. Грубий шаль, що служив до виходу на вулицю мамі і донькам, був уже надто старий, і треба було на літо якось перебратися. Мати виймила зо скрині стареньку літню парасольку, хустка з Гінди пішла на молодшу