Лютеція - Юрій Павлович Винничук
Я швидко зладнав нехитру закуску з сиру і ковбаси, налив вина, й ми вмостилися на канапі. Після другого келиха ми пили на брудершафт і цілувалися, а після третього полягали на двоспальне широке ліжко. Я опинився посередині між двох розпашілих гарячих тіл, які миттю відрубилися. Але і я був не кращий, і поки вагався, як легендарний буриданів віслюк межи двох копичок, з котрої почати, то теж заснув мертвим сном. Засинання, скріплене алкоголем, завжди швидке і схоже на падіння в провалля. З одного боку, це добре, бо будь-які думки розвіювалися, проблеми не гнітили, взагалі ні про що не думалося, а з другого — сон, в який я поринав, уже був не такий спокійний, а більше тривожний, і цього разу, опинившись у знайомому сні на Ринку під соснами, я відчув незрозумілу тривогу і страх.
Я брів у суцільній тиші, інколи тільки чулося легеньке порипування віконниць. Десь чаїлася небезпека, я увесь час озирався. Раптом я помітив, що маю на собі лише сорочку, а під нею голий і босий. Мені не холодно, але неприємно, не хочеться потрапити комусь на очі. Я крадуся уздовж мурів, шукаючи входу до шинку. Хтось мене озиває. Я бачу клаповухого карлика.
— Ви заблукали, бо не з того боку зайшли, — каже він, махаючи обома своїми короткими руками. — Треба було відчинити заморозник, увійти в нього і, протискаючись поміж баняками та продуктами, попхати вперед задню стінку. Отоді ви б одразу потрапили до шинку.
— А де Лютеція?
— По той бік... по той бік... можливо, в підземному трамваї. О, чуєте? Це він торохтить. Там, під землею, кипить життя. Сотні трамваїв, автобусів і потягів мчать в різні боки, але ніколи не з’являються на поверхні, як і їхні пасажири. Деколи можна також почути, як гуркочуть під землею танки, як тягнуть гармати. Запах заліза й диму тоді витає в повітрі.
— Я хочу побачити Лютецію.
— Я ж вам пояснив, яким чином, — він махнув рукою і пошкандибав. Я йшов за ним.
— Але ж раніше я потрапляв, не заходячи в заморозник.
— Раніше було раніше. Усе змінюється, зашифровується, тікає в інші виміри, переливається з пустого в порожнє. Перебування на одному місці несе смерть. Цієї ночі ви її не зустрінете. Я про Лютецію, а не про смерть. Навіть не пробуйте. Наступної ночі вхід радше поміняється. Це може бути шафа, креденс, собача буда. Мусите спробувати різні способи. О, чуєте? Стогін. Везуть поранених.
Я прислухався. З-під землі ледь-ледь долинали приглушені голоси, та чи належали вони людям? Щось у них було не зовсім людське. Та може, я помилявся, бо водночас звіявся вітер, сипнув хвоєю і заглушив інші звуки. Карлик закашлявся, випльовуючи хвою з рота.
— Ви ж не збираєтеся йти до храму? — запитав він, зиркаючи на мене з підозрою.
— До якого храму?
— A-а, то ви й не знаєте? Лютеція там. Але ви туди не потрапите. Нізащо не потрапите.
Його обличчя розпливалося, то видовжувалося, то розтягувалося, набираючи якихось неймовірних обрисів.
— Що за храм?
— Храм, у якому моляться про смерть ворогів. Я ніколи там не був і теж не можу потрапити. А хотілося б. Я бачив, що Лютеція сіла в карету й поїхала. Та де мені було на моїх кволих ногах догнати її. І так уже не раз... — Він зміряв мене насмішкуватим поглядом. — Та вас би й не пустили в такій подобі, — він показав пальцем на мої голі ноги. — Вертайте назад.
Я ще побачив, як він підходить до сосни, розсовує кору і зникає у стовбурі.
Я прокидаюся зіпрілий і в ще більшій тривозі, хоча ж нічого не трапилося. Потім довго не можу заснути.
Розділ тринадцятий
1987. Львів
1
Іван Вагилевич
Сон третій
«Угорі зашурхотіли крила кажанів, щось заскавуліло. Потім пролунав цокіт копит. Чорна карета проминула мене, у віконечку гойднулася фіранка, і я побачив у світлі ліхтаря лише вказівний палець у чорній рукавичці, палець указував невідомо кому на мене. Я підбіг і скочив ззаду на східці, де зазвичай стояли лакеї. Карета набрала швидкості, і вітер бив мені в обличчя. Носом я вловлював дим згорілого листя. Карета стала спускатися різко на діл, хоча я не міг пригадати жодної вулички у Львові, яка б так стрімко йшла вниз. Вітер уже дув у спину, ставало все холодніше, я думав, чи не варто зіскочити й повернутися назад, але швидкість була така шалена, що я тільки міцніше стиснув поручні й уперше запрагнув негайно прокинутися, але сон переливався в сон, я мовби прокидався, бачив біля себе дівчат, але знову провалювався в ніч, аж поки карета не зупинилася на вузенькій вуличці. Я скулився, щоб мене не було видно, і визирав одним оком, спостерігаючи, як із карети вийшла пані в чорній пелерині й сукні та пішла до тієї будівлі, звідки долинав тихий розімлілий спів. Коли вона зникла з очей, я зіскочив на землю, карета в ту ж мить рушила назад, а в повітрі просвистів батіг.
Обабіч вулички тяглися старі одноповерхові будиночки з мертвими вікнами, тиша панувала непривітна й тривожна. Вузеньку сліпу вуличку перегороджував будинок, а заодно — і будь-яку надію вибратися з неї іншим чином, аніж вертати назад тудою, звідки прийшов. Сірий, непривітний, з гострими вежами, з облупленим тиньком, з вищиреними червоними яснами цегол, з густими плямами вічнозеленого, лискучого в сяйві місяця прочитану[19], що навіював цвинтарні спомини, перетворюючи будинок на подобу склепу. Здавалося, що за тим прочитаним ховається щось таємне, мокре і слизьке. Хто мешкав там? Що за люди населяли той дім?
Це він — будинок з гострими вежами, про який згадував Жировий Король? Дивна сила манила мене до цієї будівлі. Я наблизився до залізної брами, оббитої викутими з заліза перекривленими обличчями й відбитками долонь. Брама не була замкнена, там зяяла доволі широка щілина, я легко в неї протиснувся, потрапив у темний коридор і
