Лютеція - Юрій Павлович Винничук
— Дуже дивне питання: чим ми займалися, — усміхнулась Олена. — Так, ніби це по нас не видно. Якби з мене хтось стягнув колготи і трулі, а потім натягнув знову, я б це вранці обов’язково помітила. Не кажу вже про те, що...
— Добре, можеш не продовжувати, — перебила її Юля. — Але я думала, що ми, можливо, хоч позатискалися...
— Ми цілувалися, — пригадував я. — Але в ліжку випали в осад.
— Не знаю, чи є сенс похмелятися, — задумалася Юля.
— О ні, — сказала Олена, — тільки не це. Я проспала першу пару... але на другу таки піду. Ось лише почищу пір’ячка.
Вона зникла в лазничці, а Юля поправила розкуйовджене волосся, зачесалася пальчиками й замовила каву. Я пішов на кухню.
— Мені теж! — гукнула з лазнички Олена.
Я заварював каву й згадував сон. Нестримне бажання знайти Лютецію не покидало мене. Я вірив, що вона існує, як існувала та маленька книгарня, хоча вона й з’явилася вже після снів про неї.
— Гей, — гукнув я, — чи чув хтось із вас про Лютецію?
— Що за одна? — запитала Юля. — Нащо вона тобі?
— Просив мене один товариш відшукати. Розминулися вони колись.
— Нехай сам і шукає.
— Але він не тут. Він у Києві.
— Чудне ім’я — Лютеція...
З лазнички вийшла Олена.
— Лютеція? Стародавня назва Парижа. Справді, дивне ім’я... Але, здається, я колись щось схоже зустрічала. Може, Люція? Як виглядає?
— У неї твоє волосся. Така ж висока.
— Може, це я? — вона загадково усміхнулася.
Я витріщився на неї, як баран.
— Та що з тобою? — здивувалася вона. — Забудь. Проїхали. Де моя кава?
По каві Олена нас покинула, а я заліз у ліжко до Юлі, і ми провалялися там до обіду. Вона, мабуть, помітила в мені зміни, бо я був неуважний, задуманий, в голові кублилося від різних безглуздих ідей. Вона намагалася розпитати, у чому річ, а я не хотів їй зізнаватися в тих своїх снах, натомість розповів про суд. Мовляв, оце і є причина моєї задуми й тривоги. Вона уважно вислухала всі перипетії і обіцяла помогти. Я не міг надивуватися, але вона нічого не пояснила, тільки кинула: «Побачиш!» А наступного дня зателефонувала й сказала, що о першій дня мене чекає суддя. Я отетерів. «Іди, — додала вона, — до нього, усе йому розкажи. Він тобі порадить». Пополудні я сидів у судді й слухав його монолог. Він відразу сказав, що дуже мені співчуває і дивується такій людській підлості, що не треба перейматися, а нехай, мовляв, тепер мій тато подає до суду зустрічний позов. У нього є всі шанси цей суд виграти. У мене — нема. У мене є лише один шанс — тягнути це до безконечності.
Увечері в «Кентаврі» мене вже чекала Юля й детально розпитала про візит до судді. Я поцікавився, яким чином вона влаштувала зустріч. І чому суддя, з яким ми не були знайомі, так подружньому зі мною розмовляв і співчував.
— Бо я йому зателефонувала.
— Як хто? Як онука генерала?
— Ні. Я забігла до подруги в обком партії. І зателефонувала з телефону першого секретаря. Розповіла, який ти позитивний, який талановитий, як тебе, наївного й довірливого, гидко обманули, підвели й розвели. А, як мені сказали, у нього були колись такі самі проблеми, як у тебе. Тому він цілком щиро співчував. — Помітивши моє отетеріння, вона ляснула мене по плечу: — Та ну, Юраську, забий! Гони шампаньєро, я тобі життя влаштувала.
Я не сперечався й замовив пляшку, ми випили, і я спробував не думати про мій сон. Але він, наче цвях, стирчав у моїй голові, і коли мене проминала Ліля, я озвався до неї:
— Сервус, ти часом не чула про таку собі Лютецію, або Люцію, з рудим, аж червоним волоссям?
Ліля зупинилася, закинула голову набік, потім догори, розважливо похитала, а тоді поглянула на мене, примруживши очі:
— Ще одна коза, яку ти мав зустріти для Ромчика?
— Нє. Але коли почуєш, дай знати.
— Та нема питань.
Вона повалила до бару.
— Що за одна? — спитала Юля.
— Подруга. Але справжня.
— Нафіга тобі стільки подруг, коли в тебе є я?
— Ти ж заміж виходиш.
— За того тюхтія? Розслабся. Ще вилами по воді писано. А навіть що й так, то що нам заважає й далі культурно відпочивати?
Ми цокнулися, коли біля нас вигулькнула Олена.
— Не минуло й півроку! — засміялася Юля. — Сідай, голубонько, ми якраз тебе й чекали.
— Та облиш, — відмахнулася Олена, вмощуючись біля нас. — Так уже й чекали. Коротше, я знайшла ту тьолку. Не Лютеція, а Люція. Висока. Волосся, як у мене. Учиться на фармації. Другий курс. Но! — тут вона вистромила вказівного пальця догори. — У неї є пацан. І при цьому не абихто, а синок першого секретаря.
— О, бля! — вирвалося в Юлі. — Це ж треба!
— А ще... — тут Олена зробила паузу й порухала туди-сюди вустами. — Кажуть, вона трішки... е-е... ну, типу з фіалками в голові.
— Що це означає?
— Ти не знаєш, що таке, коли фіалки цвітуть в голові? Або коли метелики пурхають?
— Або коли горобці цвірінькають? — втрутилася Юля.
— Знаю, знаю. Але хотілося б конкретніше.
— Вона — гальмо. Читає мудрі книжки, філософію, тягає того кєнта в клуб на сеанси артгавзних фільмів, носиться з усілякими там кафками, прустами. Ну, така — смурна... Гарненька, але смурненька.
— А може, гарненька, але дурненька? — запитала Юля.
— Не схоже, — заперечила Олена. — Там інша крайність. У неї тема дипломної роботи «Магія і забобон у практиці львівських фармацевтів XVI—XVIII сторіч». Вона студіює старовинні манускрипти, допуск до яких їй організував майбутній тесть, бо сама вона б нізащо до них не дісталася. Та й тему таку фіг би їй затвердили, якби, знову ж таки, не він.
Отже, Люція... Вона мене цікавила все більше й більше, мені не сиділося на місці, я хотів кудись бігти, шукати, гукати, махати рукою... Натомість я кивнув офіціанту, щоб приніс ще одного келиха, налив, і ми утрьох випили. Усе, подумалося мені, на сьогодні досить снів, буду розслаблятися. Друга пляшка шампана не забарилася. Юля й