Лютеція - Юрій Павлович Винничук
— То ти, чудик, зібрався женитися, а мені нічого не сказав?
— Якби ж то женитися! — засміялася Олена. — Він же ж не просто хоче женитися, а на єврейці, й щоб виїхати в Америку. Хіба не так?
Я мовчав.
— Ах ти ж... — скреготнула зубчиками Юля. — Можна сказати — змію на грудях пригріла. Давай ще одну пляшку. От же ж кадр! А може б, і я за тебе вийшла?
— Та ти б не вийшла. Навіщо я тобі? Безробітний писака.
— Та ти ж незле заробляєш.
— Ну й що? Батьки б твої ніколи на мене не погодилися.
— А що — її погодилися б? — кивнула вона на Олену.
— А вони й не погодилися. Тема закрита.
— A-а, я ж не доказала, — озвалася Олена й почала розповідати фінальну частину. Юля реготала тепер на весь голос.
— Дівчата, ведіть себе пристойно, — попросив я, замовляючи третю пляшку. — Ми ж інтелігентні люди, як казав мій друг-доцент сантехнікові, чим його ввів у непоправний ступор.
Але вони вже пліткували, наче давні знайомі, язики їхні не зупинялися, я не встигав стежити за репліками.
— То ти хочеш виїхати? — запитала Юля.
— Не знаю. Чесно, не знаю. З одного боку, хочеться, бо тут жодних перспектив, а з другого — навіщо мені цей баян?
— От і я так думаю, — сказала Олена. — Навіщо мені виїжджати? Та й батьки мої нікуди не збираються.
— Поки що, — багатозначно зауважила Юля.
— Ну, можливо, щось зміниться, — стенула плечима Олена. — Але я одружуся з кохання, а не просто так.
— А шо — за бабло не хиляє? — запитала Юля.
— Ні. У мене з цим проблем нема.
— А в кого є? — наїжилася Юля.
— Не знаю. Мабуть, у того, хто цим переймається.
— Ти на мене натякаєш?
Я побачив, що назріває гроза, пригорнув їх і поцілував у щічки.
— Бабасики, попустіться. Ми відпочиваємо. Ви обоє центрові тьолки. Мені просто повезло, що я опинився у вашому вишуканому товаристві.
— Обана! — прошепотіла Юля. — Приперлася моя радість!
До кнайпи саме увіходив її кавалер з друзями. Побачивши Юлю, кинувся до неї, а та почала вдавати неймовірне зворушення й вихлюпувати бурю почуттів, а за хвилю приєдналася до нової компанії. Ми зосталися з Оленою.
— Умгу, — сказала вона, — цікава особа. Що ти в ній знайшов?
Я нікому не розповідав про свою роботу для генерала, то й тут не став.
— Я в ній знайшов гарну компаньйонку для бухання. От і все.
— І для трахання?
— Ну, ми ж інтелігентні люди.
— Авжеж. Я, знаєш, завдяки тобі пізнала життя з іншого боку.
— Невже?
— Просто після твого візиту до моїх батьків я замислилася над тим, що веду ненормальний спосіб життя. Весь час за книжками. Не конче за наукою. Але все одно — весь час у хаті. А після того я почала частіше бувати на людях. Перед тим, коли мене кликали кудись на танці чи в ресторан, я відмовлялася. А потім якось зосередилася на собі, задумалася й дійшла висновку, що згадую я зі свого життя не ті неймовірно щасливі хвилини, коли валялася на канапі й читала мудрі книжки, а коли десь поїхала на природу, зустрілася з друзями, хоч це й було доволі рідко. Зате тепер я собі в розвагах не відмовляю. Ну, так, я скотилася з п’ятірок на четвірки, але в кінці семестру тато все полагодить. То чому б не розслабитися?
Я погодився. Те саме я відчув в армії: коли згадував своє цивільне життя, то не те за книжками та писаниною, а те, яке було бурхливим, сповненим пригод і скандалів.
— Скажи мені, — запитала вона, — чим тебе зацікавила та Люція?
— Та то не мене. У мене є товариш у Києві, просив її відшукати. Колись вони зустрічалися.
— Ну, я ж бачу, що ти брешеш.
Оце воно! Згадав я слова стрийка Зеня про єврейську жінку. Оце вона й читає мене, як дешевий комікс.
— Ну, добре, — погодився я, — це виглядатиме кумедно, дурнувато, і взагалі...
— Та кажи вже.
— Вона мені наснилася. Отака, як я описав. І назвалася Лютеція. Тобто уві сні вона Лютеція, а насправді, можливо, Люція. Але це ще не все. Мені трапилися записки Івана Вагилевича... це поет і вчений початку XIX сторіччя. Він описував свої сни. І в тих снах, дуже детальних, теж в Лютеція, і така сама, як і в моїх снах.
— І все?
— А що може бути ще?
— А що ви з нею робили в сні? Тобто ти й Вагилевич?
— Та нічого особливого. Спілкувалися. Часом цілувалися. Просто... ну, трималися за руки...
— Капець. І ти повірив, що вона існує насправді?
— Ну, вона мені про це сама сказала.
— У сні?
— Таж у сні. Правда, зауважила, що нам буде важко перетнутися в реалі. Бо ми там інакші.
— Ти чіканутий, — зітхнула вона. — О-о, я відразу подумала, що ти чікі-рікі.
— Те саме мені й пташка сказала: «Чікккірікккк!»
— Дуже розумна пташка. Я її знаю?
— Ні, це справжня пташка... тобто не людина.
Вона подивилася на мене примруженими очима.
— Пташка... так-так... з деким і білочки розмовляють.
— Мене стрийко попереджав.
— Про що?
— Що ви, єврейки, проникливі, як цариця Савська.
Вона розсміялася.
— Цариця Савська мала волохаті ноги.
— Добре, — сказав я, — ти мені покажеш її?
— Ногу? Ти ж її бачив. І навіть гладив.
— І це було прекрасно. Але я про Люцію.
— Запросто. Але тобі й так там нічого не світить.
— Я ні на що й не претендую. Хочу її лише побачити.
— Добре. Мені пора.
Ми домовилися, що я чекатиму її біля медичного після занять. Коли вона підвелася, я запитав дуже невпевнено:
— Може, до мене?
Вона похитала головою.
— Краще не починати.
Я простежив за