Лютеція - Юрій Павлович Винничук

пройшов уперед, випроставши руки, аби намацати наступні двері, але їх не було, я обмацав стіни ліворуч, праворуч і перед собою, але всюди наштовхувався на глуху стіну, аж поки, розчарувавшись, рушив назад і раптом вдарився головою об тепле дерево. Я натиснув плечем, двері заскрипіли, мене знову чекав темний коридор, я рухався, водячи рукою по стінах, і опинявся в нових коридорах. Здавалося, це триватиме безкінечно, аж поки мені не вдалося наштовхнутися на ще одні двері, далі йшов навмання, обережно переставляючи кроки, не відаючи, куди ступаю і що мене чекає. Я йшов на спів. І нарешті таки вийшов до широкої і неймовірно високої зали з колонами й вітражами, що зображали небачених звірів та істот, схожих на людей. У залі було тлумно, одні спілкувалися між собою, інші проходжувалися вздовж стін роззираючись, мовби потрапили сюди вперше. У глибині співав хор, але співав тихо й ненав’язливо, пісня не мала слів, точніше, мабуть, мала, але я нічого не міг второпати. Я потрапив у середовище людей, які між собою, очевидно, зналися й чулися призвичаєно, я не хотів від них вирізнятися й рушив уздовж стіни, приєднавшись до тих, що оглядали настінні мальовидла, які теж зображали фантазійні сцени невідомої битви людей і тварин, поле битви встелене було трупами одних і других та щедро залите кров’ю. Коли я притулив пальця, то відчув вологу, а на пальці з’явилася червона плямка. Я гидливо витер її об листя зеленого куща, і плямка з червоної стала зеленою. Вгорі попід самою стелею звивалися пагони ліан та орхідей, по них лазили барвисті ящірки, з ліан звисали вниз головою великі кажани з пулькатими червоними очима, здавалося, вони стежили за всіма. Жінки в темних плащах з каптурами розносили на тацях напої, я взяв келих і пригубив. То було вино, крижане, червоне й терпке. Пройшовши вздовж однієї стіни, ми опинилися близько від хору, повернули вбік і рушили уздовж протилежної стіни, на якій битва продовжувалася, але видно було, що люди перемагають звірів, хоча на боці звірів з’явилися ще й звіролюди — до половини вони були звірами, птахами або зміями. І вони були найжорстокішими, бо добивали поранених, нахвалялися відсіченими головами й руками, розтинали животи, насиляли відрізані вуха на дріт і чіпляли собі на шию, наче намисто. Мене вразило зображення воїна з відкушеними руками, кров цибеніла з його ран, стікала по стіні аж на підлогу і струменіла вузеньким рівчачком кудись у глиб зали. Велетенські гусениці заковтували лицарів живцем, але декому з них удавалося пробитися на поверхню їхніх м’яких тлустих тіл. Удалині виднівся пагорб, на якому стояв чоловік у білому одязі, вітер розвіював його біле волосся. У підніжжі пагорба вишикувалася лава арбалетників, готова відбити атаку. Перед ними — рівчак із гострими кілками, на яких уже конали деякі звіролюди.

Жінка, що йшла переді мною, простягнула руку й зірвала листок з куща, зображеного на стіні, та стала обмахуватися ним перед обличчям, як віялом. У залі було й справді жарко. Я допив вино й узяв другого келиха. Раптом хтось торкнув мене за плече. Я озирнувся й упізнав Лютецію, теж у плащі з каптуром. Вона приклала пальця до вуст і прошепотіла:

„Я хотіла тебе сюди привести, але дещо згодом. Ти випередив події“.

„Що це за місце?“ — спитав я теж пошепки.

„Хіба не бачиш? Храм“.

„А ці люди?“

„Парафіяни“.

„Це не християнський храм?“

„Це храм з правіку. Потім він зник, а недавно вигулькнув із невидимого світу. І став видимим, але не для всіх“.

„Я недавно почув, що тебе в тому шинку бачили і тридцять, і п’ятдесят років тому. Як таке можливе?“

„То не була я. Просто певні завдання покладені саме на дівчину з таким, як у мене, волоссям. В різний час — це інша дівчина. Так триває вже роками. Ось і весь секрет. А хто тебе питав?“

„Це член клубу осіб, об’єднаних снами, в тому числі й снами про шинок. Вони намагаються відшукати цей шинок“.

„О-о, вони не тільки шинок хочуть відшукати, але й цей храм... навіть у першу чергу храм. Навіщо ти зв’язався з ними?“

„З цікавості. Просто я намагався знайти тебе наяві. І наштовхнувся на одного з них“.

„Краще забудь про них, якщо не хочеш клопоту“.

„А що може статися?“ — допитувався я, не розуміючи причини її стривоження.

Але вона не відповіла, у залі почався рух, усі присутні раптом заворушилися й попрямували туди, де співав хор.

„Ходімо, — шепнула Лютеція, — зараз почнеться проповідь“.

Ми наблизилися до натовпу. Хор замовк. На амвоні з’явився сивий чоловік з довгою білою бородою і орлиним носом. Мав на собі гаптовані золотом шати, що спадали з нього широкими складками, і нагадував того, що зображений був на стіні на пагорбі. Він підняв обидві руки догори й провів ними в повітрі спочатку ліворуч, потім праворуч, відтак схрестив їх на грудях і промовив:

„Дорогі браття і сестри, ті, що ввійшли, і ті, що вийшли, ті, що торкнулися, і ті, що не встигли, ті, що отримали, і ті, що не сягнули. Багато хто з вас уже знає, як стоїть справа з Великою Битвою, маю на увазі тих, хто буває тут віддавна й пильно стежить за усіма подіями. Знають вони і про наші втрати, і про наші перемоги, про просування наших військ у глиб ворожого краю, але також і про ганебні поразки, про ті руїни, які зустрічають на своєму шляху наші мужні воїни. Але скажу для тих, хто прийшов сюди вперше, а гадаю, і не востаннє. Незважаючи на те, що Велика Битва була нами виграна, виграна загалом, однак у глибшому розумінні поняття, яке означає перемогу, Битва триває далі. Незважаючи на те, що нам вдалося змінити циклічність світів. Нам час від часу надходять про Битву скупі звістки, записані на дрібних клаптиках полотна, а часом і на листі, або на пелюстках і стеблах, на корі дерев і на кавовій гущі, на камінчиках і корках, на дверях і дахах, на хмарах і тінях, на мокрій бруківці і пташиних слідах. Нам приносять їх птахи, струшуючи разом із пір’їнами, а дерева струшують їх із листям, їх мороз малює на вікнах, а вітер — на піску. І ми всі, що тут зібралися, ми є не ким іншим, як Священними Листарями Ордену, тими, хто збирає ті вістки по окрушинах, та хоч і не відчитує, бо не розуміє цих письмен, але приносить сюди, аби