Лютеція - Юрій Павлович Винничук
Більше я Анатолія не бачив. При наступній здибанці з черговим кагебістом я почув: «А знаєш, умер Анатолій». — «Та ви що? — щиро здивувався я. — Яка ж гарна була людина!» — «Да, — зітхнув кагебіст. — Нам всем єво будет не хватать».
Фактично, мені його теж не вистачало, бо це був найменш заколупливий кагік, як називала їх моя мама, ми з ним, можна сказати, здружилися, у наших стосунках він поволі дійшов до того, що став мені давати читати підшивки довоєнних львівських журналів. Хтось у нього був такий, що ту пресу збирав, купуючи її ж у самих кагебістів, які її вилучали при обшуках, а Анатолій позичав для мене й тішився, бачачи, з якою жадібністю я пожираю цей дар небес і як рвуся чимдуж до хати, аби поринути у світ, який давно одійшов, але зостався привабливим маревом і недорозказаною легендою. А ще він поміг передплатити мій улюблений журнал «Literatura na Świecie», який передплатити легально було неможливо.
— Ви й далі обмежуєтеся перекладами і статтями? — запитує кагебіст.
— Поки що так.
Я не кажу йому, що вирішив для себе одну річ: якщо не можу писати те, що хочу, то краще мовчати, тобто писати в шухляду.
— Я читав ваші вірші, які були опубліковані, коли ви були студентом. І ті, які були конфісковані. Вони доволі талановиті. Ми могли б вам допомогти. На жаль, тематика ваша надто скута, обмежена. Там не видно, як країна міняється, як життя стає усе кращим. Чому б вам не написати про це? Яких два-три вірші...
— «Паровози».
Він усміхнувся.
— Я знаю, що ви їх називаєте «паровозами», які тягнуть за собою цілу збірку. Але в цьому щось є. Поет не може бути над народом, а тим більше, над партією, якщо навіть не є її членом. Поет повинен засвідчити свою громадянську позицію. Без цього руху вперед нема. Інакше ви змарнуєте свій талант. Подивіться, скільки уже ваших ровесників спилося, зійшло з дистанції.
Я й тут погоджуюся. Авжеж, він має рацію. Треба оспівати сучасне життя. Це дуже відповідально. І я над цим думаю, працюю. Під кінець він мені міцно тисне руку і сподівається, що я незабаром прийду до нього з новими віршами, а він посприяє їхньому виданню. При цьому додає, що я не повинен маніжитися, бо вони вже не одному молодому письменникові допомогли. Вони дбають про те, щоб література розвивалася.
Його пропозиція не дивувала, перед тим уже Анатолій, випивши трохи більше, ніж зазвичай, повчав:
— Панімаєш, практічєскі все, кто сумел іздать кніжку, все імєлі с намі очень тєсний кантакт. А без етава нікак. Так што сматрі... сматрі сам... ти памагаєш нам, ми памагаєм тєбє... так устроен етат мір. Но ета наш мір. Вот відіш, я же к тєбє па-дружескі. Нічєво ат тебя нє требую. Тєбє нада била арганізавать падпіску полськава журнала — я сделал. І заметь: нічєво взамен нє трєбавал. Но єслі хочеш кніжку — ета уже ізвіні... ета уже ідєалагічєская работа, за каторую я атвєчаю. Тут уже, будь добрий, і ти напрягісь. Тєбє шо — в падла нахєрячіть стішкі пра Леніна, партію, камсамол? Я те памагу. Я же панімаю, што там гавно-паезія. Но ета как би індулігєнция, панімаєш? Как камсамольскій білет — ти с намі. Вот і всьо.
Чесно кажучи, я навіть пробував писати цю «гавно-поезію», ще бувши студентом, але після того, як навіть її цензура пообтинала в обласній газеті, вирішив більше в це не бавитися. Наквацяти такі віршики було неважко, і багато хто квацяв, але одна річ — писати їх в тридцятих роках, коли над тобою чигала смерть в ГУЛАГу, а інша — коли тобі не загрожувало ніщо, окрім неприсутності в літературі. Моя неприсутність тягнулася до 1990 року, коли вийшли перші книжки. Жодних «паровозів» уже ніхто не вимагав. Незадовго до цього мене востаннє викликали в КГБ, при чому в головний офіс на Дзержинського, чого ніколи раніше не робили, і підсунули для підпису папірець. Я поцікавився, що це. Мені пояснили: «Ти ж хочеш, щоб ми від тебе відчепились? Підписуй». Я прочитав і довідався, що від мене вимагають тримати в таємниці усі розмови, які відбулися з працівниками КГБ. Мені було смішно. Країна вже мінялася настільки швидко, а преса ставала усе вільнішою і вільнішою, що обіцянка тримати що-небудь в секреті була безглуздою. Я підписав, але обіцянки не дотримав.
2
Нарешті мене відпускають, я виходжу виснажений і порожній, на вулиці закурюю і зі смаком затягуюся, в голові приємне запаморочення. То був час, коли я курив, правда, усього лише чотири роки, а відтак покинув. Але ту цигарку дуже добре пам’ятаю, було таке відчуття, мов після келиха вина. Я йшов у бік центру й нічого не думав, і мені було добре, тягнуло на сон, єдине бажання, яке полонило мене, — негайно впасти й заснути. І провалитися в усе той же сон, де не підстерігають тебе підступні й хижі звірі, де ти перебуваєш увесь час в стані невагомості, поцимбальності, живеш, аби жити. Але ще рано було спати.
Напередодні генерал завершив читання «своїх» спогадів, висловив кілька не надто суттєвих зауважень і вручив половину суми — дві тисячі карбованців. Це були великі гроші, як на той час, я міг уже собі дозволити бити байдики. Тепер залишалося передрукувати спогади на машинці з усіма видавничими вимогами, але я не мав жодного бажання з цим мудохатися, зробив правки у своєму машинописі й віддав на передрук знайомій.
Після розмови з кагебістом у мене з’явилося нестримне бажання напитися. Я зайшов до «Кентавру». Там, як завжди, було людно й гамірно, усі столики зайняті, Лілі я не помітив, зате побачив Юлю в студентській компанії. Вона замахала мені руками, я взяв вино й підсів. Юля сиділа зі своїм офіційним кавалером, майбутнім суддею. Він уже був під газом, бо, очевидно, пити не вмів, і вчепився в мене з дурнуватим питанням,
