Лютеція - Юрій Павлович Винничук

уздовж стін, намацуючи вихід... Я тицявся, як сліпе кошеня, в стіни, забруднюючи руки кров’ю і слиззю... мені навіть здавалося, що пальці занурюються в напівзогнилі тіла трупів. Тоді я починав розпачливо кричати й прокидався від свого ж таки крику. Цей сон мене навідував багато разів, і щоразу я прокидався зіпрілий і перестрашений, що не зможу знайти з того будинку виходу, що перетворюся на кажана... Мій сон уже не перший рік виставлений на аукціон, хто завгодно з нашого товариства може його купити, а однак ніхто не ласиться. Відтак мені не залишається нічого іншого, як відшукати на яві той дивний страшний будинок“.

Я нетерпляче ворухнувся. Джокер звернувся до мене:

„Хочете щось запитати?“

„Так. Отже, сни у вас вільно продаються?“

„Так, — сказав Джокер, — я, власне, і є продавцем снів. Ми могли б купити й ваш сон“.

„Ні, мій сон — це все, що в мене є з найдорожчого. Я там живу“.

„Як і багато хто з нас, — зітхнув Виновий Король. — Мені настирливо сниться, як я ненароком убиваю свою дружину. Наяві вона не раз істеризує, кидається на мене, хапає за волосся, хоча скільки в мене того волосся, дряпає й верещить, що я зраджую з її подругою, не вірить, що в нас нічого спільного з тою нема й не було ніколи. Уві сні я її відштовхую, коли вона вже береться за пательню, то падає, ударяється головою об кант мармурового підвіконня і непритомніє. А я стою над нею й думаю, чи варто поливати її зимною водою та отямлювати, чи хай отак нарешті дійде та дасть мені святий спокій. Стою й чекаю. Так минає година. Урешті я мацаю її живчик — вона мертва. І тут починається найзахопливіше — яким чином позбутися трупа? Як його винести з будинку, запхати в бричку й вивезти за місто? Як закопати десь у Брюховицькому лісі так, аби пси не вигребли? І як далі жити, удаючи, що нічого не сталося? Переді мною розкривається безліч варіантів, захопливих сюжетів, вартих не одного роману, а тим часом моя дружина живе собі преспокійно й нічого не підозрює, що в моїх снах вона вже давно труп і безліч разів розклалася, її радісно точать хробаки. І коли вона кричить на мене, я приймаю її крики з усмішкою, бо її ж нема, а потім дивлюся свій захоплюючий сон, у якому я напружую всю свою фантазію, щоб позбутися її трупа“».

Розділ дванадцятий

1987. Львів

1

Він простягає мені два машинописи. На одному поема «Арканум», на другому оповідання «Ги-ги-и». Обидва мої. Але друковані на чужій машинці, бо з моєї при обшуку в квітні 1974 року було знято відбитки літер. Його цікавить, хто автор цих творів, які ходять по руках. Я вдаю, що уважно вчитуюся, а насправді роздумую, що йому відповісти, намагаючись не зводити на нього очей, бо коли наші погляди перехрещуються, я відчуваю, як нервую. Мені зовсім не страшно, я лише мушу себе контролювати, щоб не визвіритися, не вилаятися, тому вдаю наївняка, розгубленого й несміливого, такого собі недоріку, і коли він меле дурню, що в нас, у Союзі, нема жодних підстав для антирадянщини й націоналізму, я охоче погоджуюся, не вступаючи в дискусію, бо нема в цьому жодного сенсу. Він і сам знає, що бреше, а наприкінці 80-х одягне вишиванку й буде ходити на мітинги та кричати комуністам «Ганьба!» Але він своїми тирадами розставляє мені пастки, ловить мене на слові, тому весь час треба бути напоготові, я говорю мало, скупо, частіше «так» або «ні», знизую плечима, киваю, скептично усміхаюся — усе що завгодно, тільки б не втягнути себе в діалог.

Я відсовую папери й хитаю головою:

— Не знаю, хто це.

— Не може бути, — не вірить він. — Ви ж обертаєтеся в тих самих колах, де ці твори гуляли, ви не могли їх пропустити.

— Ні, я не читаю самвидаву й рукописів, у мене безліч книжок, взагалі не читаних. А це не настільки цікаво, — додаю якомога переконливіше, киваючи на папери.

— Не цікаво? — дивується він. — Якраз ні, це досить талановито. Але от, як ви гадаєте... Арканум... це ж мається на увазі Україна?

— Чому ви так вирішили?

— Практично ті ж самі букви за винятком однієї. Там на місці «ї» — «м». Ну, і загалом тема розпачу, загибелі якоїсь країни... народу... руїна... Це все дуже українське.

— А я думаю, що це переклади. Чи ви не звернули увагу, що в «Ги-ги-и» фігурує поліція, а не міліція?

— Звичайно, звернув.

— Та й ім’я молодшого брата Макс...

— Але інші герої називаються галицькими іменами.

— А чому не польськими? Це переклади. Можливо, що польського автора. У нас так ніхто ж не пише. А в поляків саме така поезія розвинута. Та й чорний гумор є. Я просто не знаю такого українського поета, який би так писав. Власне кажучи, у такому стилі. Це щось ближче до Сен-Жон Перса чи Еліота.

Він записує їхні імена.

— Вони в нас не заборонені, — кажу я.

Він щось бурчить і з недовірою дивиться на мене, але я бачу, що в душі він починає схилятися до моєї версії. Справді-бо, в цих творах нема нічого українського, усе в глибокому підтексті, я знав, що роблю, я став майстром підтексту, генієм недомовок, переживши обшук і звинувачення в хиткій політичній позиції, за що мене ще й вигнали з редакції обласної газети «Прикарпатська Правда». Вигнав сам головний редактор Віктор Виноградський, який після війни разом із загонами ястребків полював за партизанами й був свідком безлічі звірств, у 90-тих роках «Літературна Україна» вітатиме його з ювілеєм, перераховуючи з пієтетом оті його брехливі романи, де він описав свої криваві подвиги. Я — вже битий жак, особливо після того, як кагебісти намагалися читати мої рукописи між рядками, відтоді я став писати натяками й недомовками, відчуваючи диявола за спиною, слово «Україна» зникло з мого обрію. «О, Чорновіл!» — радісно скрикнув кагебіст при обшуку, решта двоє, які колупалися в книжках, збіглися до нього. «Який Чорновіл? Там же написано „чорновик“!» — кажу я, але вони не вірять, читають оповідання, крутять носом. Невинні віршики відкладають набік і конфісковують, навіть такий:

Неба келих