Лютеція - Юрій Павлович Винничук

— Художник він, художник, — пояснила йому Юля, і я був їй вдячний за це.

— A-а, художник, — зрадів підсудок, — то намалюй мій портрет. Плачу на місці. Можу дати аванс, — і він зашелестів банкнотами.

— Не вийде, — сказав я, — бо не малюю реалістичні портрети, а лише абстрактні.

— Чудово! Я люблю абстр... абст-ракт-ції... — тішився він і став мене обнімати.

Юля заливалася сміхом і цмулила з соломинки коктейль, стріляючи до мене лукавими очима. Далі підсудок вирішив мені ставити вино, я не відмовився, бо хотілося напитися і якнайскоріше відчалити в затишок і темінь. Решта компанії теж належала до молодих перспективних юристів, грошей у них було багацько, стіл угинався від наїдків і напоїв. Розмова велася довкола шмоток, хто що купив і за яку ціну, про те, як вони їздили до Білорусі, де в районних крамницях можна було купити імпортний одяг та інші речі, які у Львові з’являлися лише на барахолці, але втридорога. Потім хтось заговорив про джинси й назвав ім’я того офіціанта, якому я сплавляв куплений у поляків товар, а вони були його клієнтами. Я не втримався й уклинився в розмову, розвідав ціну й запропонував дешевшу, нібито від знайомого поляка, який до мене приїжджає. Відразу на місці я записав замовлення на чотири пари джинсів і з десяток сорочок. Юля хитро всміхалася, вона здогадувалася, що тим поляком є я сам, але не втручалася в мій бізнес. Коли ми з нею зіткнулися біля бару, вона запитала якомога тихіше, але так, аби все ж прорватися крізь галас:

— Ти за мною скучив?

— Н-не знаю... — промимрив я.

— Я також, — прошелестіла вона, мабуть, не почувши моєї відповіді.

Незабаром сусідній столик звільнився, хлопці відразу ж присунули його до нашого, пояснивши, що зараз долучиться ще одна компанія, і справді за кілька хвилин підкотило четверо дівчат і двоє хлопців. Серед дівчат я з подивом упізнав доньку директора лижної фабрики. Вона відразу рушила до мене, і ми розцілувалися, а тоді я посадив її біля себе, посунувши юного юриста. Юля уважно стежила за всіма нашими рухами. Компанія, що прийшла з Лєною-Беллою, розмовляла російською, і за мить уже російською забалакали всі. Я нахилився до Лени і запитав:

— Оленко, що тобі налити?

— Боже, — здивувалася вона, — мене ще так ніхто не кликав.

— Мені подобається бути оригінальним.

— Тоді спробуй мене здивувати ще чимось.

Я пішов до бармена й попросив його зробити коктейль з кубинського рому, лікеру «Старий Таллінн» і березового соку, а до цього витиснути половину цитрини і додати лід. Звісно, що бармен робив такі коктейлі на замовлення лише для своїх, бо відходити від заявленої рецептури не мав права, тому я свій рецепт нашептав йому. Він здивовано поглянув на мене й уточнив, чого скільки: рому і лікеру по п’ятдесят, а соку сто. Він хитнув головою і сказав, що цей рецепт мусить записати для себе теж. Коли я приніс коктейль Олені, яку мені геть не хотілося називати Леною, і вона попробувала, то з її уст видобулося довге й глибоке «о-о-о-о!», на яке не могла не звернути уваги решта присутніх, і всім їм забаглося спробувати цей коктейль. Я сказав, що таємницю цього коктейлю свято зберігає бармен і нізащо її не видасть, але я можу їм замовити, й назвав ціну, удвічі більшу за ту, яку сам заплатив. Вони без вагань скинулися, я повернувся до бару і зробив замовлення. Бармен нахилився до мого вуха і запитав:

— А як ти гадаєш... якщо я замість кубинського рому хляпну горілки, а замість цитрини дам ложечку цитринової кислоти — це дуже буде помітно?

— Ні, вони вже достатньо п’яненькі. Але два коктейлі зроби як належиться.

— То для твоїх дам? Добре. Ці занесе вам офіціант, а ті два я подам сам.

Оленин коктейль помандрував по колу й уже спорожнів.

— А ти ж знаєш рецепт? — запитала пошепки вона.

— Знаю, але поклявся нікому не видавати.

— На чому поклявся?

— На Біблії.

— Якщо ти на мені одружишся, будеш клястися на Торі, — штурхнула вона мене під бік.

— Та йди! Твій тато ж комуніст.

— То що з того? Удома він далеко не комуніст. Його тато був цадиком на Поділлі.

— То він не з Росії приїхав?

— Чому ти так вирішив?

— Так вирішив Ізьо. Що твоя родина з Клязьми.

Тут я змушений був розповісти їй про Ізя, вона слухала з цікавістю і подивом. Потім сказала:

— Не знала, що ми такі різні.

— Ми теж різні, — сказав я.

— Це я вже усвідомила, — засміялася вона.

Біля столу виріс бармен з офіціантом, бармен поставив коктейлі біля обох дівчат, а офіціант обійшов стіл з тацею довкола. Я не любитель коктейлів, а понадто таких, які дуже швидко вставляють, тому волію вино, яке можна цмулити довго й мрійливо, але коктейлями любив пригощати дівчат, бо від них був куди кращий ефект, аніж від доброго вина. Тим більше, що на доброму вині дівчата й так погано розбиралися, надаючи перевагу солодкавим напоям, які до вина не мали жодного стосунку.

За першим колом моїх коктейлів пішло друге, компанія добряче захмеліла, особливо кавалер Юлі, він уже хилився то в один, то в другий бік. Урешті Юля попросила хлопців посадити юного юриста в таксі й відправити додому. Тепер вона була вільна, і її починала дратувати Олена, хоча сама Олена не помічала цих скептичних поглядів і реплік. Бар зачинявся. Ми виповзли на вулицю і стали прощатися. Несподівано я опинився з обома дівчатами. Таке враження, що вони намагалися одна одну пересидіти чи перестояти, але не вийшло. І тут Юля запропонувала брати таксі і їхати до мене, додавши, що я маю дуже смачне вишневе вино.

— О, то ви давні знайомі, — зробила висновок Олена.

— Ми давні-предавні друзі, — уточнила Юля. — А дружба — це святе. То як?

— Я готова.

Я був уже підхмелений і віддався на волю хвиль — взяв таксі, й ми поїхали у Винники. Юля в мене вже бувала, а от для Олени моя хата скидалася на екзотику, особливо кабінет, захаращений книжками і рукописами.

— Чому ти все це не поскладаєш? — дивувалася вона. — Як ти в цьому всьому орієнтуєшся?

— Уяви собі, — відповіла за