Лютеція - Юрій Павлович Винничук

„У нас є свій спосіб сповіщення... Щотижня купуємо „Dziennik Mód Paryskich“ і проглядаємо всі сторінки. Щойно з’явиться оголошення про відкриття нової пекарні на неіснуючій вулиці, це знак, що ми в п’ятницю зберемося у відомому нам місці. Хочете приєднатися? Що ж, це було б для нас цікаво, може, повідомите нам особливі прикмети. — Він узяв серветку й написав адресу. — Так щасливо склалося, що мене вибрали магістром, і я маю право запрошувати до нашого гурту. Мушу попередити, що коли ви приєднаєтеся до нас, то не смієте промовити жодного слова, доки до вас не звернуться. Якщо згодом зустрінете на вулиці когось із тих, кого там побачите, то не маєте права його потурбувати. Поза клубом ми — незнайомці. Лише мені вільно спілкуватися з усіма, де б то не було, поки я магістр“.

Щотижня я купував „Dziennik Mód Paryskich“ і уважно проглядав кожну сторінку, аж поки й справді не побачив потрібну рекламу: „На вулиці Матильди під № 8 відкрилася нова пекарня. Свіже печиво найрізноманітніших Гатунків уже своїми пахощами приманює місцевих жителів“. У п’ятницю я подався за вказаною адресою. То була невеличка ресторація з приваткою — залою для бенкетів, віддаленою від головного приміщення коридором, а отже, чути тих, хто тут збирався, ніхто не міг. За довгим горіховим столом зібралося п’ятнадцять осіб, я став шістнадцятим. Чоловік, який мене сюди запросив, почепив мені на візитівку дзвінкового[15] митуся[16] й тихо пояснив, що тут імен нема, а кожен носить свою карту й відгукується лише на неї. Щойно тоді я зауважив, що всі присутні, а це були здебільшого літні люди, мали карти, почеплені до кишеньки на грудях. Четверо тузів були огрядними добродіями, убраними в темні костюми з камізельками, при краватках, вони поводилися, як справжні тузи, на їхніх пальцях зблискували золоті персні й печатки. Четверо королів виглядали не менш імпозантно, але були худішими, й кожного прикрашала гостра борідка. Четверо краль мали на собі балеві сукні з мереживами, помада і туш вилискували кумедно на їхніх зморщених худих обличчях, але й вони знали, вочевидь, собі ціну. Отже, я долучився до двох митусів, бадьорих молодиків, і не дуже від них відрізнявся. Четвертий митусь не з’явився з поважної причини. Магістр мав на грудях карту джокера. Усі сиділи мовчки й чекали, поки офіціанти завершать накривати стіл. Чогось особливого тут не було — лишень широкі тарілки з нарізаним м’ясивом, сирами і хлібом. При цьому не було столового приладдя. Останнім офіціанти внесли ящик вина і налили кожному по великому літровому келиху. Мертва тиша мене починала нервувати, але я боявся поворухнутися. Нарешті офіціанти вийшли, і Джокер промовив: „З радістю вітаю вас із нашою сто чотирнадцятою зустріччю в Клубі Розбитих Сердець. Відразу хочу представити нового члена клубу — Дзвінкового Митуся. Привітаймо його. — Сухі стримані оплески тривали три секунди, я кивнув на знак подяки. — Ми тут уже давніше оповіли свої сни, але окремі з них переповідаємо знову і знову, вишукуючи деталі, які допоможуть укласти мапу з місцезнаходженням того шинку. Тож пізніше попросимо декого ще раз повторити свій сон. А тим часом наш новий гість, як з’ясувалося, зробив деякий прорив у снах, бо побачив те, чого не бачили ми. Але не буду випереджати події, а послухаймо його оповідь. Прошу, — звернувся до мене, — не пропускати нічоґо, найменша деталь має велике значення. Якщо хтось матиме уточнююче питання — будь ласка“.

Я сумлінно розповів лише те зі своїх снів, що вважав слушним, хоча мене перебивали багато разів, я не раз змушений був повертатися до того чи іншого моменту, повторювати, уточнювати, а присутні звірялися зі своїми записами і то кивали, то робили здивовані міни. Скінчивши, я нарешті зміг пригубити вино, келихи були важкими, бо мало того, що містили літр рідини, то ще й мали масивне товсте дно, і коли хтось їх ставив на стіл, чувся гучний гуркіт.

„Пане Виновий[17] Король, — звернувся Джокер до огрядного вусаня, — ви нам обіцяли розповісти, як недавно серед присутніх у тому підземному шинку помітили самого себе, тільки замолоду“.

„Так-так, — погодився вусань, — я стояв біля шинквасу й розмовляв з шинкарем... себто не я, а той другий Я. Тоді я поквапився до нього... тобто до себе... Але той другий Я мене не впізнав і не міг второпати, що від нього хочу. Тоді я, власне, запідозрив шокуючу річ: те, що бачу я, не обов’язково може збігатися з тим, що бачить хтось інший, навіть якщо ми споглядатимемо один і той самий об’єкт. Тобто те, як бачу я себе, як чую себе, дуже далеке від того, як бачать і чують мене інші. А що вже казати, коли той другий Я дивився на мене, тобто на себе, в літньому віці. А мені так хотілося його пригорнути до себе, поділитися з ним усім тим, що його чекатиме. Однак нічого не вийшло. Я сів за столика й зі смутком ще довго за ним стежив, аж поки не прокинувся“.

Після цього Джокер попросив розповісти свій сон Жирового[18] Короля — худорлявого панка, що дуже пітнів і щоразу витирав обличчя серветкою.

„Мені снився будинок з гострими вежами, у який я потрапив цілком випадково, прогулюючись маленькими вуличками. А всі ви знаєте, які небезпеки чатують на того, хто прогулюється нашими маленькими вуличками, вони переплетені так химерно й дивно, що заблукати на них дуже просто. Можна зайти в такі лабіринти, що може охопити паніка і страх. Я увійшов до будинку, де не було жодної живої душі, але всі стіни були розписані батальними сценами... там билися люди і звірі...“

„Прошу уваги, — сказав Джокер, вловивши своїм чутливим вухом притлумлений гомін, — я розумію, що ми цей сон слухали не раз, але важливі деталі. Отже, батальні сцени... продовжуйте...“

„Вони були жахливі... тобто викликали відвертий жах... я відчував запах крові та, зрештою, кров і сочилася по стінах... я пройшовся великою залою, освітленою смолоскипами... мої кроки гучно відлунювали, луна котилася залою... спочатку я відчув, що хтось за мною стежить, а потім сталося... сталося...“ — він став витирати рясний піт, серветка вже була мокра, він узяв другу.

„Сталося що?“ — гримнув Джокер.

Жировий Король зблід і пролепетав:

„Кажани... вони напали на мене з усіх боків... хапали за волосся, дряпали... я кинувся бігти, але біг наосліп, бо кров мені залила очі... я біг