Лютеція - Юрій Павлович Винничук

На тому й закінчилося. Але таких убивств чи то прикордонниками, чи поліцаями було доволі багато. І жодного разу вбивця покараним не був. І це ще тільки 20-ті роки. І ще не почалася пацифікація. А потім прийдуть визволителі, вивезуть батьків мого тата на Сибір, а про його іншого двоюрідного брата Івана Греня вже в наш час повідомить Меморіальна дошка на будівлі Тернопільської гімназії: «У цьому будинку весною 1941 року органами НКВС були заарештовані учні 10 класу СШ № 1. Усі вони загинули в таборах ГУЛАГу: Іван Грень, Михайло Греньків, Микола Крушельницький, Микола Млинко, Роман Пасіка, Мартиніян Перс, Роман Поліщук, Леонід Сеньківський, Ярослав Стасюк». Я дивлюся на їхнє фото: в Івана такі ж пулькаті очі, як і в Петра Винничука, і в мого тата. Найкумедніший з них — Мартиніян Перс, теж родич: малого зросту, клаповухий, ще зовсім хлопчик. За спогадами бабусі, неймовірно заразливо реготав...

2

Пити з татом — це зовсім не так, як з друзями, бо тато п’є мало й поволі, кожен ковток він смакує, ворушачи губами, а розмова з ним перетворюється на ліниве перекидання фразами.

— Ти вбивав? — запитую.

Він киває.

— І як воно?

— Убивати ворога?.. — він хвильку роздумує, жує вустами, врешті каже: — Ніяк, якщо у бою. Просто стріляєш. Він падає. Тоді стріляєш в наступного. Це якщо на відстані. На відстані все легко. Зблизька важко. Коли бачиш його очі, чуєш голос. Але часу на роздуми нема. Не вб’єш ти, уб’ють тебе.

— І хто був твоїм ворогом? — Він заплющує очі. — Ти колись казав, що відімстив. Кому?

— Я убив тих поліцаїв.

— Тих, що убили Петра? — Він киває. — Тільки їх? — Він мовчить. — Як ти їх знайшов?

— Вони служили в німецькій жандармерії. Ми оточили їхню станицю.

— І ти їх убивав зблизька?

— Так, то було зблизька. Я досі пам’ятаю їхні обличчя.

— Вони просилися?

Він знову киває. В очах у нього сльози. Останнім часом він часто розчулюється.

— Я їм пригадав, що вони зробили з моїм братом, а тоді постріляв.

Отже, сльози за братом, а не за поліцаями.

— І вони за стільки років усе теж собі пригадали?

— Це для мене не мало значення. Вони божилися, що такого не було. Але ж я знав їхні імена. Тато мені їх переказав. Він із ними спілкувався, коли намагався зі стрийком забрати тіло. А вони так і не віддали. То вже ми пізніше добилися дозволу перепоховати. Я цих убив, а решту ми відпустили.

— Ти тільки їх убив?

Він мовчить. Це не ті спогади, з якими можна легко розлучитися. Те, що було зроблене замолоду, вертається з літами докорами сумління, сумнівами в тому, чи варто було чинити саме так. Можливо, очі убитих ворогів — це щось таке, що непросто забути.

— Убивати легко, коли нічого про людину не знаєш... — додає він, надпивши вина. — А коли хтось починає говорити про своїх малих дітей, про стареньку матір... просто не треба допускати до цього... ворог є ворог... він не заслуговує на помилування, бо не був милосердним до твоїх рідних. Це він прийшов на твою землю, а не ти — на його. На своїй землі вбивати не гріх... будь-кого...

— І не лише в бою?

Він знову замовкає, поринаючи в спогади, якими не хоче ділитися. Я й не наполягаю. Бо не знаю, чи хочу їх чути. Хоча що я можу почути? Все найгірше, що відбулося, настало після літа 1943-го, коли мельниківці перестали існувати. Стрийко, який воював довше за мого тата й Ізя, якось звірився, що убивати найтяжче зрадника... тобто свого... того, хто погодився на співпрацю з МГБ, особливо якщо ти його добре знав. Ба більше — свого ж таки родича. Але наказ є наказ. «Коли віднімаєш чиєсь життя, — уточнив Ізьо, — то так, мовби забирав частину свого».

— Ходімо до мами, — каже тато одного дня.

Не каже «на могилу», каже «до мами». І ми йдемо на цвинтар, а коли минаємо церкву, тато зупиняється, оглядає її, відтак шепоче:

— Зачекай... я зайду...

Він зникає у дверях, важко переставляючи ноги. Я чекаю. Потім зазираю за ним і не бачу. Мабуть, розмовляє зі священиком. За яких півгодини нарешті з’являється. Очі його світяться радістю, він усміхається.

— Ну, все, — промовляє зітхаючи, — тепер і вмирати можна.

— Ти що — висповідався? — не вірю я, бо він раніше не відвідував церкву, хіба замолоду, до війни.

— Так, висповідався.

Відчувалося, що важкий камінь, який досі гнітив його, нарешті звалився з грудей, але що то був за камінь, я так ніколи й не довідався.

Лавочки біля могили нема, тато сідає на сусідню, спершись обома руками на ковіньку, і в синіх його очах уже не той звичний смуток, з яким завше приходить до мами, а втихомирення й спокій, вуста часом ворушаться, я знаю, що в цей час він розмовляє з мамою, а вона йому щось мусить відповідати, бо на хвилю вуста ворушитися перестають, а потім знову промовляють нечутні слова. Я тим часом висмикую траву з могили, викорчовую пагони малини, мені теж хочеться поговорити з мамою, але я не знаю як.

Йдучи повільно назад, він промовив:

— Усе життя ми мусимо постійно вчитися. Врешті навіть учитися помирати.

Відколи тато переїхав до мене, мене весь час хвилювало, чи йому тут не нудно, чи чогось не бракує. Коли я про це запитував, він незмінно відповідав:

— Та не, нічого не бракує. Годуєш мене добре, я всім задоволений.

— Але ти буваєш сумний.

— Ну, так... але це вже від тебе не залежить. Мені сумно, що я зостався один. Ось у тебе є телефон, а я не маю навіть кому зателефонувати.

Тоді я ще не усвідомлював, що означає, коли довкола тебе утворюється пустеля самоти. Спочатку вона не так уже й кидається в очі, коли помирають перші родичі, друзі чи знайомі, але з часом утрат стає більше, пустеля захоплює все ширші терени. Коли я поїхав до Станіславова на літературний вечір, а потім повернувся, він запитав мене, що чути про