Лютеція - Юрій Павлович Винничук
Час від часу хтось із нашої компанії намагався уточнити думку Дона Хуана, мольфар терпляче її пояснював, а десь під кінець тієї нашої здибанки звернув увагу на мене й запитав, чому я ні про що його не питаю. Може, мені все так добре зрозуміло? Я відповів, що оскільки потрапив сюди вперше, то покіль уважно прислуховуюся, і мені дуже цікаво. Він задоволено покивав і продовжив свою глибинну науку. Я ледве досидів до кінця цієї примітивної вистави. Виходячи, кожен з нас поклав десять карбованців на столик в коридорі. Більше я на ті здибанки з псевдо-мольфаром не ходив, а років через десять, коли Кастанеда продавався на кожному розі, я зустрів того пройдисвіта добряче пожованого й опущеного. Цього разу він упізнав мене, але тільки як слухача тієї незабутньої лекції, і попросив на пиво. Передніх зубів у нього не було, очі сльозилися, руки з брудними нестриженими нігтями трусилися. Я дав йому гроші й запитав, чи він живе там само. Він похитав головою, хату в нього хитрістю забрала одна з тих дівчат, з якою він пізніше одружився, перепродала, і він опинився на вулиці.
— А переселення в енергетичне тіло не вдалося?
— Хе, — розсміявся він, — от зараз вип’ю пива й переселюся.
Помешкання, у якому відбувалася нарада з приводу сценарію Нового року, вражало своїми розмірами й наповненням. Розкішні меблі, коштовні сервізи, багата бібліотека з самих передплатних видань, а на столі — небачені простолюдом напої. У висліді цієї наради вигулькнула божевільна ідея: кожен запрошений мав принести щось до столу при умові, що воно мусить бути не куплене, а вкрадене.
Ну, що ж, мені красти доводилося не раз — то яблука з чужого саду, то полуниці з дачного городу, то конюшину й сіно з колгоспного поля, то гроші з татової кишені, то книжки з бібліотеки... але то все звичні дрібнички для будь-якого підлітка. Але тут йшлося про вишукану молодь, яка купалася в розкоші, якій від колиски ніколи нічого не бракувало, яка харчувалася продуктами із закритих крамниць, зодягалася винятково на базах, носила тільки імпортну білизну, сорочки «містер Де», а джинси «вранґлєр» і «левіс» були їхнім буденним вбранням.
Кожен із них назвав те, що збирається вкрасти. При чому красти треба було або в магазині, або на базарі, або в когось, але не в батьків. Поки черга дійшла до мене, я гарячково думав, що б таке я міг вкрасти? Ні, крамниця і базар відпадають — якщо я, безробітний, попадусь, мене ніяка сила не спасе. А їм що? Батьки будь-яке питання завиграшки вирішать. І я сказав, що вкраду курку.
Акцію я запланував на 30-те січня, бо на 31-ше заповідали мороз. Неподалік від мене розкинулися луги, там часто блукали кури, гуси й качки. 30-го січня морозу не було, сонце тільки-тільки починало заходити. На лузі біліли острівці снігу, а поміж ними зеленіла трава, яку скубала пташва. Я прихопив шмат хліба і, наблизившись до курей, але так, аби з-за ялинок мене не було видно, сипонув кришками. Кури збіглися. Я підманив їх якомога ближче, потім обережно присів, і коли вже вони були на досяг руки, вхопив першу-ліпшу, сховав під полу куртки й почалапав додому.
Тепер для мене настала дилема: що робити з тією куркою? Я не мав жодного бажання її скубати й патрати, нехай цим займуться дами. Тому скрутив їй, як умів, шию і запхав у заморозник. Незабаром приїхала Юля і, почувши про мій подвиг, відразу полізла до заморозника. «Ой! Вона жива!» — скрикнула вона. Я підбіг і побачив скулену, притрушену сніжком курку, яка дивилася на мене розпачливими очима. Виявляється, я їй таки шиї не скрутив? Я зачинив заморозник. За ніч вона мусить замерзнути. Я погодився з Юльцею, що це жорстоко, але я ще ніколи курей не різав. А одного разу, як моя мама відрубала півневі голову, він ще довго літав по всьому подвір’ю, розтраскуючи кров.
— Ти ж не хочеш, щоб те саме сталося тут? — запитав я в дівчини. Вона зітхнула й змирилася. Адже ж і вона ніколи курей не різала.
Потім ми лягли спати, і мені снилася курка. Вона поставала переді мною в образі казкового велетенського птаха, який ширяв наді мною й бив мене крильми. Я намагався відігнати його, але зусилля мої були марні, птах мене не боявся. Я був злим на нього, бо ніяк не міг пробитися до сну про Лютецію. Серед ночі я не витримав, устав і зазирнув до заморозника. Курка й не думала задубіти: вона була ще жива й далі дивилася на мене своїми сумними круглими очима. При цьому навіть не намагалася вирватися з кабінки. Я відчув себе жорстоким убивцею. Мені стало соромно перед цією нещасною куркою, я її вийняв, поклав у коробку й накрив лахами. Потім притулився до Юлі і заснув. Птах мені більше не снився, але й не снилася Лютеція.
Так, живою, я й приніс ту курку на забаву. Там уже зайнялися нею справжні майстри справи своїх батьків і дідів — кагебістські синочки. Тушкували її години чотири, бо курка виявилася пенсійного віку, жувати її було непросто.
Окрім краденого, на святковому столі було безліч різноманітних смаколиків і напоїв, а коли всі розсілися, то кожен оповів свою історію крадіжки, об’єктами якої виявилося вино, горілка, ковбаса, сир, хліб і т. д. Більшість до справи підійшла фахово: цупили під прикриттям, адже в ту дрімучу епоху супермаркети були рідкістю, весь товар містився за прилавками, і покупцеві його подавав продавець. Отже, ті, що крали ковбасу, сир чи горілку, спочатку їх замовляли, а поки продавець рахував, один хапав і тікав, а інші його прикривали.
Юльця для себе знайшла інший вихід: вона вкрала в діда пляшку «Геннессі». На репліку, що це заборонено, вона нагадала, що заборона стосувалася тільки батьків, а діди
