Лютеція - Юрій Павлович Винничук

Більше того року я нічого не вкрав, і тюрма мене оминула.

2

Іван Вагилевич

Сон четвертий

«Сон вів мене, як і раніше, в сутінках на Ринок. Сіявся дрібний сніг, але зимно не було. Несподівано з-за рогу виїхав чорний катафалк. Він їхав повільно, мовби віз щось дуже крихке, і я зумів зазирнути до його віконця та побачити дві труни, обабіч яких світилися свічки. Катафалк завернув на Краківську і зник у темряві. Я підійшов до знайомої брами, цього разу вона не ховалася від мене, і спустився до шинку. Лютеція була саме на сцені й співала. Я заслухався, її спів леліяв мене на своїх хвилях, мені здавалося, що я пливу й вигойдуюся в просторі, наче б був невагомим. Кілька осіб мені кивнуло, я відповів. Очевидно, я вже тут свій. Я сів за вільний столик, мені принесли карафку з пуншем. Спів завершився, і Лютеція приєдналася до мене.

„Тепер я знаю, хто ти, — сказав я. — Ти живеш на Хорунщині, звати тебе Люція Хмелевська. Маєток твого батька в Ожидові. У тебе є наречений“.

Вона похмуро дивилася на мене. Потім озвалася дуже тихо.

„Забула тобі сказати, що це дуже небезпечно — перетинатися між сном і явою. Краще не треба мене шукати“.

„Але я вже тебе знайшов. І ти дивилася на мене. І читала мою записку. І прикладала пальця до вуст“.

Вона зі смутком похитала головою.

„Я цього не пригадую. Я могла випадково прикласти пальця до вуст“.

„Ти обманюєш. Ти все чудово пригадуєш. Ти просто з якоїсь причини не хочеш, щоб ми перетиналися увіч?“

„Наші здибанки наяві можуть погано закінчитися. Усі ми, Листарі, перебуваємо в небезпеці. Нас вистежують і вбивають. Але не у снах, а — ТАМ. У снах нам зробити нічого поганого ніхто не може. А в житті все інакше. ТАМ силу мають вони“.

„Хто — вони?“

„Ті, Що Стежать За Нами. Ті, Що По Той Бік Великої Битви. Вони полюють за звістками, нищать їх, де тільки можуть, а коли їм вдається приловити Листаря, то не вагаються. Тому так є, як є. І якщо ти хочеш спілкуватися зі мною, то краще задовольнятися снами“.

„Я закоханий у тебе“.

Вона пригорнулася до мене, я поцілував її. Проте вона була все ще сумна.

„Що з тобою?“

„Учора було убито двох наших“.

„То це їхні труни я бачив у катафалку?“

Вона кивнула.

„Убили Конфуція та ще одного“.

Я підвів голову й справді за баром уже не побачив китайця.

„Як їх убили?“

„Конфуція знайшли під старим муром, який на нього обвалився. А той другий начебто повісився у себе вдома. Хоча ніхто з нас у це не вірить. Вони це чинять різними способами. Одну юну художницю переконали, що в неї смертельна хвороба. На кожному кроці їй говорили про це й таки довели до самогубства. Вона викинулася з дзвіниці. Хоча хтозна... може, її скинули“.

„Тому ти боїшся?“

„Ми всі боїмося“.

„Я знаю, хто за вами полює“.

Тут я розповів їй, що знову побував у тім братстві снів. Але вона, не дослухавши, дала мені знак замовкнути, покликала старшого чоловіка й запросила сісти біля нас та приєднатися до розмови. Відтак я мусив почати від першого свого візиту в той клуб. Вони уважно слухали, і я бачив у їхніх очах тривогу.

„Знаєте, що я вам скажу, — промовив чоловік, — більше туди не ходіть. Вони рано чи пізно розкусять, що ви щось приховуєте. У них для цього є багато опрацьованих і надійних методів. Ви не отямитеся, як вас проти вашої волі допитають і знищать. Просто надалі, якщо вони вас відшукають, скажіть, що ви ходили до психіатра, і ваші сни нарешті зникли. Але обіцяйте їм, що коли сни відновляться, то прийдете до них. — Потім він поглянув на нас уважно і запитав: — Маю надію, що ви наяві не перетиналися? — Лютеція труснула головою, я теж. — Добре, — кивнув він. — У нас і так надто багато втрат“.

„А що з тим пуделком з шафи, для якої я приніс ключ?“

„Ми її передали Нетленним. Ми хотіли розшифрувати її самі, щоб усі звістки читати на місці. Але не вдалося“.

„А Нетленні не діляться з вами таємницею шифру?“

„Вони самі по собі, а ми самі по собі. Ми для них винятково Листарі. Вони вважають, що ця таємниця належить лише їм“.

Він підвівся і відійшов до бару.

„Ну, от, — сказала Лютеція, — ти сам чув“.

„Але це жорстоко й несправедливо. Я хочу любити тебе не тільки в снах“.

„Я теж“.

„Ми ж можемо бути обережними?“

„Можемо, — погодилася вона й припала до моїх вуст. Поцілунок був гарячий і палкий, я заплющив очі, як і вона, і думав лише, щоб не прокинутися. — Можемо, — відтак повторила вона, — але не будемо. Нас обов’язково вистежать. Хтось із того клубу“.

„Чому ти так думаєш?“

„Є певні знаки, що небезпека близько. Вони не надто очевидні. Хіба ти й сам не знаєш, що страх і тривогу можна викликати не конче появою потворного чудовиська, а звичайним одноманітним порипуванням кватирки? Отак і тут. Я відчуваю це порипування“.

Я запитав, чи ми могли б десь усамітнитися, вона сказала, що не проти, але з цього й так нічого не вийде.

„Чому?“ — здивувався я.

„А ти пригадай, чи ти коли-небудь, кохаючись із кимось у снах, зазнав розкоші“.

Так, це правда, завше просто-таки посередині любощів я прокидався. Це скидалося на закляття. Вона визнала, що і з нею було те саме.

„Розкажи мені, яким чином ти поринаєш у ці сни“, — запитав я.

„Мабуть, так само, як і ти. Засинаючи, пригадую, на чому обірвався попередній сон. Я завжди його записую. Не детально, але так, аби могла згадати. Хоча цього не досить... ще діє той пунш, який ми п’ємо в шинку. Він не дає забути сон. А в храмі — вино пам’яті... — Вона помовчала і додала: — Уже загинуло понад три десятка наших. І всі смерті були інсценізовані