Лютеція - Юрій Павлович Винничук
„Чи було продовження вашого сну?“ — відразу поцікавився Джокер.
Я описав дрібні деталі, але про храм, де слухав проповідника, не згадав. Щось мені підказувало, що з цим не варто квапитися, доки я не зустрінуся з Люцією увіч. Але вони щось знали.
„На цьому справді обірвався сон? Ви не заскочили в ту карету?“, — допитувався він, пильно дивлячись мені у вічі.
„А чому б я мав заскакувати? Мені було страшно“, — стенув я байдуже плечима.
„Можливо, вона завезла б вас у будівлю, яка нас цікавить. У будівлю з гострими вежами, звідки лине спів хору“.
Він при цьому й далі уважно дивився мені в очі, але я не відвів погляду.
„Уперше чую. А хтось із вас уже там побував?“
„На жаль, ні. Ми лише чули про неї. Карета з’являлася нам теж, але мчала надто швидко. Що ж до тієї будівлі... а може, храму... Знайти його ми не можемо. Ті люди, що там збираються, дуже небезпечні. Вони називають себе Листарями“.
„Чим можуть бути небезпечні Листарі?“
„Хіба ви не чули про Велику Битву? — Він знову дивився на мене пильним оком, а я знову намагався не відвести погляду. — А їй усе ще нема кінця. Невидима й нечутна війна. Яка триває вже тисячі років. Те, чим займаються Листарі, неприпустиме. Вони нахабно оббріхують воїнство, вигадують несусвітні вісті, які поширюють поміж себе. Відчитують ті вісті в дивних фантазійних місцях, на предметах, що їм трапляються на очі, але які за своєю природою не можуть слугувати для послання, — він поволі піднімав голос, у якому вчувалося роздратування. — Їхні звідомлення — суцільні фальшивки! Там і близько того не відбувається, про що вони повідомляють! Це дії ворожі. З цим треба покінчити. Ми будемо дуже жорстоко припиняти всі їхні починання, аж до... — він зробив паузу й пожував своїми повними вустами, — ...аж до крайніх заходів“.
Я не запитав його, що він має на увазі, але був радий, що нічого не розповів про Листарів, а особливо про Лютецію.
„Ми їх вираховуємо, де лише можемо і як можемо, — продовжив він, надпивши вино, — це наша місія. Тому, коли вам вдасться довідатися щось більше, будемо раді скористатися вашими знаннями... Мусимо до них добратися. Інакше станеться непоправне“.
Я дивився на нього наївними очима.
„Але що може трапитися такого страшного?“
Він перехилив келих і промовив:
„Є певні закони, на яких тримається світ. Порушувати їх небезпечно. Ми стоїмо на варті цих законів. Велика Битва не повинна закінчуватися ніколи. Це умова всього нашого існування. Це мов те полум’я, що клекоче в надрах Землі. Воно є і мусить бути, інакше планета загине. Ми того полум’я не бачимо, але знаємо, що воно є. Так і тут. Але Листарі на боці тих, хто прагне Битву завершити якомога швидше. А це однаково, що загасити полум’я в серці Землі. Полум’я в серці кожного з нас“».
Розділ п’ятнадцятий
Зима 1987—1988. Львів
1
Наближався Новий рік. Найоригінальніший з усіх моїх Нових років. За два місяця до нього Юльця затягла мене в товариство, у яке б я нізащо в житті не зміг потрапити без її ініціативи, бо то була тогочасна золота молодь. Тобто золотішої на ту пору у Львові не було: усуціль синочки і донечки компартійного та кагебістського керівництва. Я почувався серед них як екзот. Юля представила мене редактором видавництва «Каменяр», який готує до видання мемуари її діда. Така версія мене цілковито задовольняла, бо її ідея сказати, що я письменник, мене вжахнула. Раз — що я офіційно ним не був, бо для пересічної людини письменником є лише член Спілки, а друге — що в таких випадках мене найбільше діставала пропозиція щось прочитати. Тому і в усіх інших товариствах я ніколи не признавався до літератури, казав, що художник, і уточнював — оформлювач. А то, чого доброго, ще хтось захоче замовити портрета.
Уся ця компанія спочатку мене сприймала натягнуто, але згодом змирилася й не ховалася з тим, що в їхньому колі крутиться самвидав. Але не український, а російський — Солженіцин, Аксьонов, російські емігранти, переклади Генрі Міллера, Кастанеди, окультних авторів. Більшість із них захоплювалися вченням Кастанеди і час від часу згадували таємничого мольфара, з яким зустрічаються, щоб поглибити ці знання й досягнути найвищої форми існування в енергетичному тілі. Особа мольфара зацікавила й мене, надто що жив він у Львові, а не в Карпатах. І одного разу вони прихопили мене з собою. Мольфар мешкав на Майорівці в приватному будинку. Двері нам відчинила дівчина, вбрана як гіпі, друга така ж дівчина притримувала за нашийник великого дога. Ми зайшли до вітальні, де було лише одне крісло, й нам сказали зачекати, бо мольфар саме спілкується «з Ним». Мені кортіло запитати, про кого мова, але я стримався.
Коли ж з’явився мольфар, я втратив дар мови. Це виявився один дивак, якого я знав ще зі Станіславова, там він удавав художника й базґрав провокаційні картини — закривавлені вишиванки, що летять у повітрі, покоцані кулями цегляні мури, розіп’яті калинові вінки та інші псевдонаціоналістичні образи, на які, мов на живця, ловилися наївні люди. Ще він бавився в чорну магію, викликав духів, улаштовував нічні гуляння навколо вогнищ, а попри те бухав. Зрештою, у мене не викликали довіри його великі зуби зі щілинами, я б ці зуби назвав кінськими. А ще він мав очі вареного щура. Мольфар мене не впізнав, а може, удав, що не впізнав. Ми всілися на підлозі, обидві дівчини приєдналися до нас, мольфар розмістився на кріслі, розкрив роздруковану книжку Кастанеди та почав читати по два-три рядки й пропонувати їх тлумачити. І щоразу він знаходив у тих тлумаченнях якусь неточність та поправляв. Мені це скидалося на засідання секти, було нудно й нецікаво. Кастанеда мене не обходив, хоча його першу книжку я змусив себе прочитати. І
