Байстрючка - Марія Хіміч
— Настуню, це я тебе врятувала.
— Мені розповідали протилежне.
— Ти ж знаєш, що це брехня.
— Ні, я нічого не пам’ятаю, — уперто заперечувала Настуня.
— Ти пам’ятаєш усе, дівчино. Можеш уже не боятися. Славик — за ґратами.
— Справді? — Настуня аж підскочила на ліжку. — Це добра новина. Хоч би не втік…
— Можеш не боятися більше, — сіла на краєчок ліжка хворої й зацікавлено поглянула в її дивні за своєю красою очі, — Валерик допоміг тебе рятувати.
— Валерик… Я йому за це вдячна. Як шкода… Я винна перед ним.
— Чому?
— Онуфрій Станіславович… Він був моїм коханцем і ревнував до кожного хлопця чи чоловіка, який бодай поглянув на мене. Боявся, що я піду від нього до молодшого. За мною почав упадати Славик… А Валерик зовсім знахабнів — приходив на кожне тренування й заглядав у вікна, щоб подивитися, як я танцюю. Ось я й вирішила пожартувати над хлопцем, бо він — такий тюхтій! Знала, що дівчата з танцювальної студії донесуть про це Онуфрію Станіславовичу, і він утішиться. Я взагалі не думала, чи роблю боляче Валерику. Думала лише про себе. Зараз я усвідомлюю, що це насправді я була дебілкою…
— Ти пам’ятаєш, що зробив тобі Славик?
— Ні. Він мені вколов наркоту — аналізи показали цю бридоту в моїй крові. А те, що Славик мені заподіяв, боюся, скоро виповзе з мене… Через дев’ять місяців.
— Ти робитимеш аборт?
— Так, якщо підтвердиться, що я — вагітна. Мені не потрібно байстрюка! Хоч би від коханої людини… А так… Мені не треба.
Я криво посміхнулася й покинула її.
76Марко
Усе склалося якнайкраще. Ми справді врятували Ксеньку, її матір та Валерика! Немов супергерої з дешевого бойовика. Того вечора в їхній квартирі ми пили чорний чай і згадували всі подробиці. Ксенька сиділа поруч, і я відчував її тепло, почуваючись абсолютно щасливим.
Лише надвечір повернулися до батькової хати. Уранці мені потрібно було їхати на навчання й вигадувати поважну причину, чому прогуляв пари.
— Хочеш, допоможу тобі помиритися з матір’ю? — запитав батько, коли підвозив мене до залізничного вокзалу.
— Не знаю, — згадка про матір була не з приємних.
— Це ж твоя мати! Не треба тримати на неї злість. Усе, вирішено! Ти о котрій приїжджаєш у п’ятницю додому?
— О п’ятій вечора.
— Чекайте на мене! Прийду вечеряти, — батько по-дружньому поляскав мене по плечі.
— Як хочеш, — байдуже промовив.
— Не будь таким. Вона ж твоя матір! — повторився батько.
Мусив із ним погодитися. Зрозуміло, що йому потрібно, щоб я помирився з нею. Тітка Наталка здивується, якщо я й наступні вихідні проведу в її домі.
Хай буде так.
77Ксенька
Після останнього уроку до мене підійшла Ярина.
— Вибач, Ксенько, я помилялася. Будь ласка, не злися на мене!
Поглянула на неї. А я її любила. Вона все-таки була мені рідною душею. Проте ті часи минули. І їх не повернеш.
— Звісно, Ярино, я тобі вибачаю. Звідки тобі було знати, що моя мати — невинна? Ти ж не могла повірити мені на слово, ти ж не дурепа! А дуже навіть розумна дівчина…
— То ти справді мені вибачила? — не зрозуміла Ярина.
— Я сидітиму з тобою за однією партою. Мені там подобається. Проте не сподівайся на дружбу зі мною. Ти вже показала, що тобі довіряти не можна.
— Але, Ксенько, не злися! — переживала Ярина.
— Знаєш що, Ярино? А може, ти посидиш за останньою партою, як остання невдаха? — зненацька навіть для самої себе вибухнула. — Побачимося завтра.
Розвернулася й пішла геть. На моїх губах сама по собі виникла зловтішна посмішка. Ніхто не сміє мене ображати! Уже досить.
Ця посмішка на мені скам’яніла, я прийшла додому, не дивлячись, кинула сумку в куток і зайшла у спальню.
Мене опанувало натхнення. Я все ніяк не могла завершити свою основну картину, проте нині бачила, що потрібно зробити. Розмішала фарби й розпочала. У вухах лунав урочистий марш.