Байстрючка - Марія Хіміч
— Добрий день! Можна Олесю? — запитав він, оговтавшись.
— Вона гуляє у дворі з дитиною. Ви, мабуть, із нею розминулися! — сказав чоловік.
— Ну, нічого, почекаємо на неї внизу, у дворі, — випалив Максим.
— Можете почекати й у квартирі. Ви хто? Друзі Олесі?
— Так, так, друзі, ми у дворі почекаємо, дякуємо! — потягнула нареченого вниз сходами.
Ми сиділи внизу на лавочці, мабуть, із півгодини. Весь цей час сивий чоловік дивився на нас із вікна.
— Це її батько, це точно! — сказав Максим.
— А ти що, не знайомий з її батьками?
— Ні, вона запрошувала мене до себе лише раз, коли нікого не було вдома, — виправдовувався хлопець.
— Ну, звісно.
З’явилася Олеся — невисока дівчина із пофарбованим у рудий колір волоссям. Вона штовхала дитячий візок.
— Максиме?! — вражено вигукнула Олеся. — Оце сюрприз!
— Привіт, — промовив мій наречений, — Я приїхав побачити сина.
Олеся вдячно посміхнулася мені. Насправді, вона спочатку подумала, що я — менша сестра Максима, Лариса, проте коли сказала, хто я насправді, Олеся засмутилася.
Максим, здається, узагалі не переймався чужими почуттями. Він тримав на руках хлопчика й не зводив очей із його круглого, як яблуко, лиця.
— Я скоро матиму хорошу роботу й допомагатиму тобі з сином, — сказав він.
Ну от. Доведеться платити аліменти. Проте це — не найстрашніше у світі.
— Коли у вас весілля? — запитала Олеся, і її голос затремтів.
— Ми ще не визначилися з датою, — простодушно відповів Максим.
Я тим часом вийняла з сумки нехитрий подарунок — власноручно пошитий костюмчик для малого Максима. Олеся взяла презент, подякувала. Вона намагалася бути веселою, проте її розчарування не можна було не помітити.
— Може, зайдете до мене? Поп’ємо чаю.
— Ні, спасибі. Нам треба на автобус, — поспішив відмовитися Максим.
Із під’їзду вийшов батько Олесі й огрядна жінка із такими ж, як в Олесі, великими сіро-зеленими очима. Її мама.
— А ну, хлопче, постривай-но! Це ти, бува, часом, не батько мого внука? — виклично запитав чоловік.
— Васю, я тебе прошу! — прошипіла його дружина.
— Нє-нє, хай скаже! Як дітей робити — то він тут як тут, а як їх ростити, то нема дурних!
— Так, це я — батько, — підтвердив Максим і зіщулився.
Далі лунали суцільні звинувачення. Хлопець намагався виправдовуватися, але це викликало ще більшу лавину злості. Бравого Васю не могли заспокоїти ні дружина, ні донька. Малюк голосно заплакав. Урешті-решт на ґвалт почали сходитися сусіди.
Ми з ганьбою пішли геть. Вася біг за нами до тролейбусної зупинки й погрожував знайти Максима там, де він живе, і відрізати йому одну штуку. Мені теж дісталося на горіхи. Слово «паскудниця» було найлагіднішим у списку тих, які посипалися на мою адресу.
— Я надсилатиму Олесі гроші поштою, — тихо сказав мені Максим. — Ще раз такого не переживу.
Мені було і смішно, і сумно.
82Зіна
Тиждень минув непомітно. Робота — город — домівка — робота — город — домівка. У мене було враження, що працюю у дві зміни. Увечері, коли все попорала, заходила в хату й ледь змушувала себе помитися. Проте, попри фізичну втому, мій розум залишався непохитним. Злість на сина не проходила, часом, коли думала про нього, серце обпікав окріп люті. У такий момент відчувала, що хтось стоїть за моєю спиною. Знала, що там нікого не може бути, але боязко озиралася й… нічого не бачила.
У п’ятницю ввечері, коли зазвичай приїжджав син, приготувала смачні наїдки й виставила їх на стіл. Не знаю, чи захоче він зайти додому, чи вже пропишеться в нових родичів, тобто в батька, проте я все-таки чекала на Марка. Будь-яка ненависть витікає з любові. Ненависть — це і є любов, проте — навпаки, її зворотний темний бік.
…І мій син усе ж повернувся. Він довго, якось зніяковіло, роззувався на веранді, потім зайшов у кухню, де я поралася.
— Привіт, мамо. Ти… Е-е-е… Вибач мені за всі ті слова, які сказав тобі спересердя.
— Добре, синку. Вибачаю тобі. Мий руки. Скоро вечерятимемо.
— Дядько Ярослав, тобто мій батько, обіцяв прийти.
— Хай приходить. Я ж не проти!