Байстрючка - Марія Хіміч

— 100 й посаду начальника міліції! — заявила. — Погоджуйтеся, бо я — не мільйонерка!

Справді, я не була мільйонеркою. Щоб повипендрюватися перед Вітою гарним дефіцитним вбранням, я витратила майже всі свої приховані від сім’ї заощадження! Останнє з мене витягав слідчий…

— Добре. Домовилися, — чоловік протягнув мені свою суху правицю.

…Вийшла із відділення та з насолодою вдихнула морозне повітря. Це тобі відригнеться річковий пісок, Віто, а не мені!

Страх за доньок засліплював очі, як липкий гарячий піт. Вони пішли, а я залишилася на самоті зі своїм найгіршим кошмаром. Славик знову нападе, він обов’язково це вчинить, знаю точно. Йому немає вже що втрачати. Його психіка підточена шашелем безкарності, зарозумілості й комплексами, у глибині яких навіть я могла втопитися.

Знову попросила, щоб мене пропустили до начальника.

— Мені потрібно зробити зізнання, — твердо заявила я.

Незабаром уже продавлювала стілець у кабінеті Тимофія Васильовича. Він мовчки витягнув із шафи аркуші паперу й поклав переді мною на стіл. Я поглянула на них — там уже було написано моє зізнання. Мені залишилося лише написати: «З моїх слів записано правильно», поставити підпис і дату.

Сирість тюрми відгонила подихом смерті. Але страх за доньок був сильнішим.

Я підписала весь той ідіотизм, який був вигаданий Тимофієм Васильовичем.

— Скажіть, як там Валерик? — запитала й поглянула на задоволене обличчя начальника.

— Бачиш, нарешті я все-таки вибив із тебе зізнання, — шкірився він. — А щодо Валерика, то він теж зробив зізнання.

— Він хоч ще живий? — якщо в мене були болючі точки — це доньки, то як же вибивали зізнання в бідного хлопця? Хоча вибивали — це правильне слово, так.

— Живий, ти краще за себе переживай! — порадив начальник.

— Мене ще цікавить: за скільки ж ти продався Славику? — я відразу перейшла на ти. Якщо вже ми пішли на таке, то офіційності тут не місце.

— Скажімо так: безбідну старість я собі забезпечив! — зареготав Тимофій Васильович.

Я раптом побачила в його животі ракову пухлину, яка, мов медуза, простягала свої тонкі ніжки метастазів.

— А за скільки тебе купила Зіна? — продовжила.

— Яка ще Зіна? А-а-а! Давно це було, не пам’ятаю.

— Ти знаєш, яка побічна дія від її заклять? Ти отримав усе, що хтів, обманливим шляхом, проте плата за це — жорстока.

— Не мели дурниць! — розсердився Тимофій Васильович. — Розбазарилася тут. Хто там є? Сірожа? Заведи цю злочинницю в камеру. Під замок її!

Сірожа миттю притарабанився.

— Сходи завтра до онколога. Ти хворий! Ха-ха-ха! Тобі всі хабарі вилізли боком! Ти щось говорив про безбідну старість? Ха-ха-ха!

Сірожа виволік мене на коридор, і вся моя показна веселість зникла. Я теж фактично підписала собі смертний вирок. Як же мої доньки будуть без мене?

Директорка викликала спеціаліста у справах неповнолітніх — схожу на гуску товсту тітку з маленькою вродливою голівкою. Вона поставила нам кілька запитань і прослухала диктофонний запис.

— Я віднесу його до міліції, вони знають, що робити, — сказала вона.

Мені дозволили взяти відгул на цей день. Ми з Марком пішли додому.

— То що з Ванею? Ви його так просто відпустили? — запитала Варварка.

Вона сиділа за швейною машинкою й витискала з неї всі соки.

— А що ми мали роботи? Узяти його в заручники? Хай розбирається міліція, — відповіла їй.

— Міліція? Ти забула, які виродки там працюють? Наша мати й Валерик — невинні, а їх змусили написати зізнання! — Варварку всю тіпало. Вона нам розповіла все, що сталося цього ранку в міліції.

Мені теж стало страшно. Що буде з тим диктофонним записом? Чи не знищать його? Ваня може так само зникнути, як і його батько… Тоді ми залишимося сиротами, нашу матір заберуть від нас…

— Не переживай, усе втрясеться, — утішав Марко.

— Може, ми сходимо в міліцію? — запитала я.

— Ні-ні! Батько з дядьком Володькою наказали нам чекати їх тут! — заперечив він.

— Батько? Чий батько? — запитала Варварка.

Ірокез прикусив язика.