Байстрючка - Марія Хіміч

— Тобі потрібна допомога? — запитав батько.

— Так! Треба терміново їхати в містечко Р.

— Добре. Візьмімо ще мого друга Володьку.

— А він як? Зможе допомогти? — запитав, бо добре знав «афганця» Володьку, більшого п’яниці не було на все містечко.

— Він має хист. Потім побачиш який, — запевнив батько.

Я вручив здивованій тітці Наталці її продукти, попросив їх поки що покласти в холодильник. Батько подзвонив кому треба й повідомив, що сьогодні не працює. Ми всілися в його «Ниву» й поїхали забирати Володьку. На щастя, він був ще тверезим. Ранок усе-таки.

Ми Володьці розповіли ситуацію. Він став такий серйозний, що мене на мить розібрав сміх. Ледь стримався. Це був добрий знак. В екстремальних ситуаціях тільки добрий гумор мене й рятував. Володька витріщив очі, утягнув щоки й простягнув свої довгі ноги. Він мені нагадував зайця. Не полохливе звірятко, а такого собі ніньзя-зайця, який зав’язує навколо своєї голови вуха й мужньо вступає у бій. І-і-і-я!

— Висадимо Марка біля школи. Якщо на квартиру його сестри вже нападали, то їй і далі загрожує небезпека. Хай знайде Ксеньку та відведе додому. Чув, Марку? По максимуму її охороняй! — наказав Володька.

— Добре, — махнув ірокезом син.

— І зміни зачіску. Що за мода така? — забурчав Володька, як старий дід, але спохватився й продовжив: — А ми з Яриком поїдемо шукати того Славика. Спочатку в його генделик, потім — до нього додому. Зустрічаємося на квартирі в Ксеньки. Це наша база. Ти написав усі адреси, які треба, Марку?

— Так, я написав, — підтвердив син.

— Намалюй ще там номери телефонів у Р., які знаєш. Про всяк випадок, — Володька замислено погойдався туди-сюди й заплющив очі. Він думав.

Ми з Марком перезирнулися. Я підморгнув йому. Це буде цікава пригода, хай йому грець!

Вийшла з квартири Віти й подибала до парку. Повільно падав сніг, я сіла на лаву й готувалася стати відморозком. Віта не відступиться, це — факт. Мій річковий пісок, якщо все піде так, як треба, підірве її здоров’я, спричинить депресію і, можливо, навіть доведе до самогубства. Але потрібен ще план Б. Завжди потрібен план Б.

Я помітила відділення міліції. У цьому містечку воно розміщувалося біля парку — дуже зручно на випадок молодіжних бійок. У мою голову прийшла ідея. Приголубила її і розцілувала. Це було геніально.

Прийшла у відділення й попросила позвати слідчого.

— Вам кого? — запитав черговий.

— А який є?

— Тимофій Васильович.

— Позвіть його, будь ласка.

— Чекайте, він зараз прийде.

Справді, чекала зовсім недовго. Слідчий поглянув на мене й запропонував пройти в окрему кімнату. Це було те, що потрібно.

— Хочу вам запропонувати одну справу. Вона дуже делікатна. За неї вам буде винагорода.

— Хочете, щоб я простежив, чи не зраджує ваш чоловік? — посміхнувся Тимофій Васильович.

— Те, що мій чоловік мене зраджує, знаю й без вас. Я хочу помститися його коханці.

— Як? Якщо хочете її побити, то ви переплутали адресу. Зверніться до якогось кінченого наркомана. Він допоможе, — хмикнув слідчий.

— На неї можна відкрити справу! За розкрадання майна. Вона працює в їдальні й звідти приносить додому продукти. Це точно, кажу вам! Я була в її квартирі. У неї забитий холодильник різними дефіцитними харчами. На кухні стоїть тазик апельсинів!

Це був аргумент.

— І що я отримаю натомість? — поцікавився слідчий і виразно поглянув на мою ондатрову шапку.

Я скинула її й зняла свої золоті кульчики.

— Цього мало, — скривився Тимофій Васильович.

— Яку ви маєте мрію? — поцікавилася.

— А ви що, золота рибка? — пожартував чоловік.

— Майже. Кажіть.

— Хочу бути начальником відділення міліції. Така моя мрія! — сказав Тимофій Васильович і зареготав. — Зробите це для мене?

— Зроблю.

— Гаразд, принесете завтра ще 200 карбованців.

— У мене із собою є 70, беріть, — запропонувала.