Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим - Даніель Дефо

В образі Робінзона критики традиційно підкреслюють, що він завжди і в усьому практичний буржуа, купець, комерсант. Дійсно, це одна зі складових образу, через яку реалізується його соціально-історичний зміст. Герой постійно заклопотаний переліком ним куплених і проданих товарів, підрахунком баришів тощо. Кому, як не купцеві, спало б на думку виводити дебет-кредит позитивних і негативних сторін свого становища на безлюдному острові, укладати угоду з Богом тощо. Проте, на відміну від Дефо — поета від комерції, який волів вести свої справи, не виходячи з кабінету, і якого скоріше жахали, ніж вабили перспективи далеких подорожей, Робінзон найвище поціновує у купецькій справі можливість побачити світ, що переважає зацікавленість у практичних результатах його починань. У ділові поїздки він вирушає насамперед «з невпинної потреби побачити світ». Відчутна й у першій книзі, ця грань образу Робінзона перетворюється на домінуючу у другій. Робінзон демонструє байдужість до комерції як такої, постійно наголошує, що вигоди від неї цікавлять не його самого, а компаньйона, який — справжній купець — «ладен був, як поштовий кінь, бігати туди й сюди, завжди однією дорогою», якби тільки, як він казав, ноги його годували. «А я, — пише далі Робінзон, — хоч і був уже літній, скоріше нагадував шаленого хлопчика, що зовсім не має охоти бачити двічі те саме». З психологічною достовірністю Дефо враховує не тільки вдачу, яка не змінилася, а й вік свого героя, який вносить певні корективи в його світосприйняття. З літами він мав стати мудріший і терпиміший.

Отже, перед нами шістдесятилітній Робінзон, він має родину і солідний капітал, і мав би бути щасливим, але «щоночі я бачив мій острів уві сні й цілими днями мріяв про нього», — зізнається він читачам. І Дефо споряджає його знову в дорогу.

Окресливши на початку книги образ літнього Робінзона, Дефо залишить його незмінним. На відміну від першої книги, де герой еволюціонує, у другій книзі він статичний, він втрачає роль ідейно-композиційного центру твору, усувається на периферію читацької уваги й перетворюється на спостерігача і коментатора ним баченого. Натомість виразніше промальовуються постаті другорядних персонажів, насамперед епізодичних, як, скажімо, тобольського дворянина, і основними стають подієвий та описовий плани роману, які швидко рухаються.

З композиційної точки зору друга частина аморфніша за першу. Дефо вдало маскує «стики» різнорідного матеріалу, з якого вона складається, проте уважний читач відчуває, що епізоди врешті-решт складаються у два оповідні цикли, механічно пов’язані між собою переміщенням героя до нового місця дії. Перший — повернення Робінзона на острів з розповідями про морську мандрівку. Певною мірою ця частина дублює першу книгу, зокрема її композицію, що нагадує триптих, у якому острівна епопея — центральна картина, а морські пригоди й перехід зимових Піренеїв — її обрамлення. Та наскільки блякло виглядає острів Робінзона у другій частині, куди поділася, говорячи словами Г. Мопассана, «ясна і гаряча країна», така дика й така затишна, така віддалена і така знайома. Якщо де й з’являється фальшива нотка у романі, так це тут, особливо в історії грішника, що розкаявся, — Віля Аткінса. Певною мірою вона є переспівом, але спрощеним і непереконливим, історії духовного і морального зміцніння самого Робінзона у несприятливих життєвих обставинах, під облагороджуючим впливом праці. Саме в цьому, а не в неточностях фактичного характеру — таких як, наприклад, соболі у пустелі чи ведмеді на островах Карибського моря, які полюбляють фіксувати дослідники роману, полягає відхилення від правди. Втім, сентиментальному англійцеві XVIII ст. ці сторінки могли і подобатися, інакше навряд чи такий чутливий до найменшої фальші Дефо увів би їх до свого твору.

Перенісши Робінзона до Південно-Східної Азії і вдруге примусово висадивши його на берег, Дефо започатковує новий оповідний цикл. Він відправляє свого героя у подорож майже через весь Євразійський материк — від Індії, через Китай, Сибір і європейську частину Московії (як в Європі тоді називали Росію) до Архангельська. Більшу частину цієї відстані він долає суходолом, що дає письменнику ширші можливості для зображення звичаїв, побуту, релігії різних країн, звичайно, у межах своїх незначних можливостей. Часто побачене він співвідносить з тим, що існує в Європі, у зверхності якої над східним світом він непохитно переконаний. З нотками зневаги у тоні оповідає про пам’ятки самобутньої давньої культури (як про порцеляновий будинок), навіть якщо вони йому сподобались. Загальне ставлення до цієї країни презирливе: «Яка сила і велич китайців, такі ж самі і їх мореплавство й торгівля — нікчемні й безсилі проти європейських. Не краще стоїть справа з їх знанням, освітою та вправністю в науках. У них є глобуси й сфери, вони розуміють дещо з математики, а проте, коли ви спробуєте перевірити їх знання, якими короткозорими показують себе наймудріші з них». Критикує китайців він і з точки зору мислячої людини Просвітництва, яка вірить у розум і ставиться з презирством до забобонів. «Вони такі дивовижно темні, що, коли трапляються сонячні чи місячні затемнення, вони, гадаючи, що величезний дракон ухопив планету, зчиняють страшенний галас, б’ють у барабан й казани, щоб прогнати страховище, точнісінько так, як ми, коли заганяємо бджіл у вулик». Звичайно, можна посперечатися про справедливість усього сказаного про Китай. Та твір Дефо й не претендує на об’єктивність. Навпаки, в наміри письменника входить перетворити книжну географічну та культурологічну інформацію у нотатки подорожнього, надавши їм суб’єктивного звучання.

Назви портових міст, заток, річок, мисів тощо, які згадуються у «морських» частинах роману, як правило, добре знані європейцям, тому їх Дефо наводить із впевненістю. Топоніми ж внутрішніх районів Азії й особливо Сибіру та Московії далеко не завжди піддаються ідентифікації, навіть, якщо їх звіряти з картами та географічними довідниками — сучасними й дореволюційними. У частині, де йдеться про подорож Китаєм, власних назв мало. Причину цьому Дефо пояснює так: переходячи одну з річок, кінь Робінзона впав і скинув вершника, внаслідок чого його записи зіпсувалися, і він нібито тепер більше покладається на свою пам’ять. Щоб надати цьому переконливості, Дефо часто вдається до зворотів «наскільки я пам’ятаю», «якщо я не помиляюся» тощо. Вдається він і до риторичної фігури «умовчання», щоб замаскувати бідність своїх знань про Центральну Азію: «Я мовчатиму про могутні країни, численні народи, про великі пустині, крізь які мені довелось мандрувати...», і мотивує це тим, що його мета — «скласти звіт про свої власні пригоди».

У найменш досліджені європейцями землі він вступає, обігнувши Великий Китайський мур. Починаються величезні пустелі — відроги Гобі й пустища, якими кочують орди «монгольських татар».