Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим - Даніель Дефо

Тугуваті англіканці-консерватори спершу прийняли ці заклики за чисту монету і поспішили солідаризуватися з ними. Коли вони схаменулися й анонімного автора було викрито, Дефо засудили до великого штрафу й «потрійного стояння біля ганебного стовпа», після чого його чекало безстрокове ув’язнення. Але «громадянська страта» обернулася тріумфом Дефо: натовп його вітав і закидав квітами, ганебний стовп був оповитий гірляндами. Тут же у Ньюгейтській тюрмі Дефо написав «Гімн ганебному стовпу» (1703), де палко виступив на захист свободи слова і переконань, і цей гімн швидко розійшовся по Лондону. Уряд зрештою змушений був відмовитися від переслідування «злочинця». Цей епізод розкриває Дефо з іншого боку, що важливо для повноти уявлення про особистість письменника.

Але поки Дефо перебував у в’язниці, його фінансові справи розладналися. На цей час він вже мав велику родину — двох синів і п’ять дочок. Перспектива розорення ставить Дефо у залежне положення. У 1703 р., вийшовши з ув’язнення, він йде на «практичний» компроміс і приймає фінансову допомогу та заступництво Роберта Гарлі, графа Оксфорда, тогочасного голови кабінету торі. Так починається подвійне життя письменника. Зовні лишаючись на позиціях демократичного вігізму, він фактично стає урядовим агентом, виконуючи для правлячої партії різного роду закулісну роботу. Зокрема Дефо багато часу проводить в Шотландії, готує ґрунт для об’єднання двох королівств, що відбулося у 1702 р., в результаті чого Шотландія остаточно втратила свою державність. Змінювалися правлячі кабінети — торі, віги, знову торі на чолі з тим же лордом Гарлі, покровителем Дефо, поки торі остаточно не переходять на положення парламентської опозиції, і політику починає диктувати промислово-торговельна партія вігів. Усе це відбивалося на долі Дефо, але не суттєво: і ті, й інші цінували його дар памфлетиста й дипломатичні таланти й тому схильні були приймати його політичні послуги. В останні роки Дефо відходить від політики, більшість часу проводить у своєму заміському будинку в Ньюїнгтоні і присвячує себе майже повністю письменницькій праці. В останній рік життя він переїжджає до Кріплена — того району Лондона, де він народився і де 26 квітня 1731 року помирає.

У біографії Дефо слід виділити три періоди за переважаючим родом занять: до сорока років він був комерсантом, після сорока — журналістом і приблизно з шістдесяти років — письменником.

Очевидно, було б справедливо зачинателем журналістики вважати не Адісона та Стила, як це прийнято, а Дефо, який почав видавати газету «Огляд подій у Франції та всій Європі» у 1704 році, за п’ять років до «Балакуна» названих видавців. Ця газета заповнювалася самим Дефо, в ній вміщувалися різнорідні матеріали, але перевага віддавалася оглядам політичного життя в Англії та Європі, значна увага приділялася економічним проблемам. Дефо був талановитим, хоча й дещо «бульварним» журналістом: він мав чуття на запити й зацікавлення читачів, умів ефектно подати матеріал, знав ціну сенсації й заманливому заголовку, одним словом, володів багатьма секретами й прийомами вільної журналістики. Він першим впровадив передовиці, практику «запитання — відповіді», й багато іншого, що має використання й досі. З журналістикою пов’язані численні публіцистичні твори Дефо на найрізноманітніші теми — від «Захисту друку» й «Загальної історії торгівлі» до «Звіту про життя шістьох відомих вуличних грабіжників» і «Політичної історії диявола».

В одній з бібліографій Дефо нараховується понад півтисячі позицій («Робінзон Крузо» значиться в ній під номером 412). Це статті, памфлети, сатири, діалоги, подорожні нотатки тощо; більшість з них була пов’язана з його журналістською діяльністю. Вони користувалися популярністю у сучасників, але всесвітньо відомим його зробили кілька романів, написаних наприкінці життєвого шляху.

Дефо-романіст представляв нові тенденції, що стихійно виникли в англійській літературі, він тяжів до відображення дійсності в її безпосередності й «достовірності» і тим самим виступав зачинателем нового типу й напряму творчості, що означається багатьма вченими як просвітницький реалізм.

Він являв собою новий тип письменника, породженого добою бурхливого становлення буржуазного суспільства в Англії. Як сказано, він був людиною, з головою зануреною у життєву практику, і з неї виростали його романи. В них він надихався не абстрактними ідеями, а практичними, житейськими інтересами і проблемами. Ці романи не належали до усталених форм художньої творчості. Вони були пов’язані з тим типом літератури, тими її формами й видами, які не були канонізовані тогочасною літературною теорією і критикою.

Це передусім документальна література або «література факту» — життєписи, мемуари, щоденники, листи тощо, які у XVII—XVIII ст. викликали посилений інтерес читачів. Цій літературі належала визначальна роль у формуванні новочасного роману, який на неї спирався в освоєнні дійсності. Цікаво зазначити, що при цьому письменники, зокрема Дефо, писали романи у формі мемуарів, щоденників, листів тощо, видаючи їх за «літературу факту» — тобто дійсні звіти про дійсні події. Ще одним важливим чинником формування Дефо-романіста послужив крутійський або пікарескний роман, який виник в Іспанії у XVII ст. і в наступні епохи поширився в Європі. В ньому змальовувалося дно тогочасного суспільства, героями виступали декласовані елементи і життя поставало в зовсім іншому розрізі й освітленні, ніж у «високій літературі».

Мало хто, як Дефо, вмів створити ефект присутності при події, надати наглядності й достовірності навіть тому, що він знав лише за чутками. У ранньому дитинстві він пережив епідемію чуми 1665 року, яка забрала одну п’яту населення Лондона, у «Щоденнику чумного року» він відтворив її, звичайно, більше за розповідями старших, ніж за власними спогадами, але наглядність і виразність відтворення вражаючі. А вже дорослою людиною він став свідком знаменитого урагану, який пронісся над Англією, зриваючи стріхи з будівель, вивертаючи з корінням дерева, перевертаючи кораблі на рейді. Мабуть, саме тоді, він зрозумів, що таке корабельна аварія, описи яких потім часто з’являтимуться в його творах. На щастя, він тоді стояв на твердій землі. Морю Дефо не довіряв і за можливості уникав далеких морських подорожей. Втім, зустріч з піратами йому довелося пережити, коли у 1683 році він здійснював ділову поїздку Францією, Італією, Іспанією та Португалією. Піратський промисел тоді вважався досить звичайним ремеслом, а грабунок іноземних, насамперед іспанських, суден навіть негласно підтримувався англійським урядом. Для Дефо ця пригода скінчилася добре — постраждав лише вантаж, діжки зі спиртними напоями. Європу Дефо знав добре — навчаючись комерції, він багато подорожував нею, а от у далеких заморських країнах він не бував ніколи. Та вміння вірогідно все зображувати не підводило його й тут. Спираючись на книжні джерела