Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим - Даніель Дефо
Ці розсудливі й тверезі думки снувалися в моїй голові весь час, поки лютувала буря і трохи після того. Але другого дня вітер почав ущухати, хвилювання вгамувалось, і я став поволі звикати до моря. Весь цей день, проте, у мене був дуже серйозний настрій, та я ще й не зовсім одужав від морської хвороби; але наприкінці дня розгодинилось, вітер стих, і впав тихий, чарівний вечір. Сонце сіло при ясному небі; так само зійшло воно й другого дня, і ясне море, при цілковитому або майже цілковитому безвітрі, все залите сонячним сяйвом, являло собою чудове видовище, якого я, здавалось, ніколи не бачив.
Я дуже гарно виспався вночі, і моя морська недуга пройшла. Я був веселий і здивовано поглядав на море, яке, ще тільки вчора люте та страшне, так скоро могло вгамуватись і прибрати такого чудового вигляду. Під цей час, немов навмисне, щоб зруйнувати мої добрі наміри, до мене підійшов мій приятель, що підбив мене їхати разом з ним, і, поплескавши мене по плечу, сказав:
— Ну що, Боб, як ти почуваєш себе після цього? Закладаюсь, що ти перелякався вчора, коли подув вітрець.
— Ти звеш це вітрець? — сказав я. — Адже то була страшна буря.
— Буря? Ото дурень! — відповів він. — Ти звеш це бурею? Дай нам добре судно та більше простору, і ми такого шквалу не помітимо. Ти ще не дуже солоний моряк, Боб, ходім, зробимо собі пуншу й забудемо про це. Бачиш, яка чарівна година?
Щоб скоротити цю сумну частину мого оповідання, скажу просто, що далі все пішло, як звичайно буває в моряків: пунш зварили, я захмелів і в бруді тієї ночі потопив усе своє каяття, всі гіркі міркування над минулим та всі добрі плани на майбутнє. Одно слово, як тільки море вирівнялось, і після бурі настала тиша, як тільки вгамувались мої розбурхані почуття, як тільки минув страх бути поглинутим хвилями, і думки потекли старим річищем, так я відразу забув усі присяги, всі обіцянки, що давав собі під час небезпеки. Щоправда, часом находив на мене роздум, і серйозні думки починали вертатись назад, але я гнав їх геть від себе, боровся з ними, як з нападом хвороби, бо я вважав це за хворобу, і за допомогою пияцтва та веселого товариства переборов їх. Через п’ять чи шість днів я здобув над своєю совістю таку перемогу, якої тільки може бажати собі юнак, що зважився не звертати на неї ніякої уваги. Але я мав зазнати ще одного тяжкого іспиту. Провидіння, як і завжди в таких випадках, хотіло відібрати в мене останнє виправдання; і справді, якщо цього разу я не зрозумів, що це воно врятувало мене, то дальша пригода була така знаменна, що й найзапекліший негідник із нашого екіпажу побачив би в ній і загрозу, і ласку Божу разом.
На шостий день після нашого виходу в море ми прийшли на Ярмутський рейд[5]. Вітер після шторму був весь час супротивний, погода тиха, і тому ми посувались дуже повільно. Тут ми були змушені кинути якір і простояли при противному, а саме — південно-західному вітрі сім або вісім днів; а протягом цього часу, до цього рейду, де судна звичайно чекають ходового вітру, щоб увійти в Темзу, прийшло з Ньюкасла[6] багато кораблів.
Ми, проте, не стояли б так довго й піднялися б у ріку з припливом, якби вітер не був такий свіжий і, днів через чотири або п’ять, не подув ще міцніше. А втім, якорі й канати у нас були добрі, такелаж дуже міцний, отож наші люди зовсім не зважали на небезпеку й збували своє дозвілля між відпочинком та розвагами, як це звичайно буває на морі. Але восьмого дня зранку вітер посвіжішав, і ми використали всі робочі руки, щоб прибрати стеньги та владнати все потрібне, аби судно могло триматись на рейді. Опівдні знялась велика хвиля, і корабель почало так хитати, що кілька разів він зачерпнув боком води, прийняв на себе кілька хвиль, і раз або два ми думали, що нас зірвало з якоря. Тоді капітан наказав віддати запасний якір, і таким чином ми держалися проти вітру на двох якорях, витравивши канати до кінця.
Тим часом знявся страшний вітер. Тепер я вже бачив жах та дивування навіть на обличчях моряків. Кілька разів сам власник корабля, проходячи повз мене, півголосом бурмотів: «Господи, зглянься на нас! Ми всі загинемо! Ми пропали!» — і таке інше. Проте, він пильно доглядав свого корабля. Під час першого переполоху я від приголомшення нерухомо лежав у своїй каюті внизу і тому не можу описати свого настрою. Мені важко було вернутись до попередніх покаянних думок після того, як я так рішуче й одверто потоптав їх. Мені здавалось, що жах смерті минувся назавжди, і що ця буря закінчиться нічим, як і перша. Коли ж власник корабля, проходячи мимо мене, як я тільки що сказав, пробурмотів, що всі ми загинемо, я страшенно перелякався. Я вийшов із своєї каюти наверх і подивився. Ніколи не бачив я такої лиховісної картини: по морю ходили величезні вали з гору заввишки і що три або чотири хвилини перекидались на нас. Коли я спромігся роздивитись краще, я не побачив навколо себе нічого, крім жаху. Два дуже навантажені кораблі, що стояли поблизу, обрубали свої щогли. Хтось із наших матросів крикнув, що корабель, який стояв за півмилі від нас, пішов на дно. Ще два судна зірвало з якорів і винесло з рейду в море, на волю вітрів, бо на жодному з них уже не було щогл. Легкі судна тримались краще і не так терпіли, але двоє чи троє з них теж понесло в море,
