Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим - Даніель Дефо
— Вам, юначе, ніколи більше не слід пускатися в море. Ви повинні зважити на це, як на певну й наочну ознаку того, що з вас ніколи не буде моряка.
— Чому, сер? — відказав я. — Хіба ви теж ніколи більше не вийдете в море?
— Це інша річ, — відповів він. — Це мій фах і, виходить, мій обов’язок, а ви пустилися в море на спробу. Отже, небо дало вам покуштувати того, чого ви повинні чекати, якщо будете стояти на своєму. Може, все це сталося з нами через вас, як на фарсійському кораблі через Йону[12]. Будь ласка, — казав він далі, — скажіть, хто ви і що саме заохотило вас пуститись у море?
На це я розказав йому дещо про себе. Ледве я скінчив, як він страшенно схвилювався:
— Чим я завинив, — скрикнув він, — що такий нещасний негідник потрапив на мій корабель? Навіть за тисячу фунтів не погоджусь я ступити з вами на одно судно.
Звичайно, все це, як я говорив, було сказано спересердя й під впливом недавньої втрати, але в своєму гніві він зайшов далі, ніж мав на те право. Пізніше він говорив зі мною дуже серйозно, умовляв вернутись до батька й не спокушати Провидіння собі на загибель. Він казав, що я мушу бачити в цьому перст Божий.
— А якщо, юначе, — сказав він, — ви не вернетесь, то, вірте, куди б ви не поїхали, скрізь вас будуть переслідувати нещастя та невдачі, аж поки не здійсняться слова вашого батька.
Незабаром ми розлучились; я не міг добрати йому відповіді, не бачив його більше, а куди він поїхав — не знаю. Щодо мене, то, маючи в кишені трохи грошей, я подався до Лондона суходолом. І там, і дорогою я часто змагався з собою і вагався, не знаючи, який спосіб життя обрати — чи вернутись додому, а чи пуститися знову в море.
Щодо повернення додому, то сором заглушав найповажніші доводи мого розуму; мені зараз же уявлялось, як з мене сміятимуться всі наші сусіди і як мені соромно буде глянути у вічі не лише батькам, а й чужим людям. Потім я часто спостерігав, яка непослідовна й нерозумна людська природа, особливо замолоду. Вона відкидає міркування, якими треба було б керуватись. Люди соромляться не гріха, а каяття; соромляться не вчинків, за які їх справедливо можна назвати безумцями, а виправлень, які, власне, тільки й дають право вважати їх за розумних людей.
В такому стані перебував я якийсь час, не знаючи, до чого взятись та який спосіб життя обрати. Мені не хотілось і думати про повернення додому; і поки я вагався, спогади про лихо, що я перетерпів, згладжувались. Разом з ними слабшав і так слабий голос розсудку, що спонукав мене вернутись до батька. Нарешті я зовсім забув про це і почав мріяти про подорож.
Та ж сама згубна сила, що підбурила мене втекти з батьківського дому, що натхнула в мене безглузду й необмірковану жадобу багатства, так міцно втокмачила мені в голову ці мрії, що я був глухий до всіх добрих порад, до умовлянь і навіть до батьківської заборони; та ж сама сила, кажу я, яка б вона не була, штовхнула мене до берегів Африки, або, як кажуть наші моряки, в дорогу до Гвінеї.
Великим моїм нещастям було те, що в усіх цих пригодах я не наймався на судно матросом. Мені, щоправда, довелося б тоді працювати трохи важче, ніж звичайно, але разом з тим я навчився б обов’язків моряка і за деякий час міг би зробитись помічником капітана, коли не самим капітаном; але така вже була моя доля — вибирати найгірше. Так зробив я й тепер, бо, маючи завжди в кишені гроші, а на плечах пристойне вбрання, я входив на судно як джентльмен і тому не мав там ніяких обов’язків і нічого не вчився.
З перших же кроків мені пощастило потрапити в Лондоні в гарне товариство, а це не часто трапляється з такими розбещеними юнаками, яким я був. Бо диявол ніколи не пропускає нагоди наставити їм якомога раніше свою пастку. Та не так було зі мною. Я відразу познайомився з капітаном одного судна, яке недавно ходило до берегів Гвінеї; а що капітанові пощастило, то він вирішив вирядитись туди знову. Він полюбив моє товариство, бо я був тоді досить приємним розмовником. Дізнавшись, що я мрію побачити світ, він запропонував мені поїхати разом з ним, сказавши, що це мені нічого не коштуватиме і що я буду його застільним товаришем, а коли б я повіз туди що-небудь з собою, то всі можливі в торгівлі переваги були б на моєму боці і я ще мав би з того добрий зиск.
Я пристав на цю пропозицію і, дуже заприятелювавши з цим капітаном, людиною чесною та щирою, пустився з ним у подорож, взявши з собою невеликий вантаж, на якому, завдяки некорисливості мого друга капітана, заробив чимало грошей. Я повіз на сорок фунтів стерлінгів різних іграшок та дрібниць, яких мені порадив накупити капітан. Ці сорок фунтів я зібрав з допомогою своїх родичів, полистувавшися з ними; вони, напевне, і умовили мого батька, або, певніше, мою матір внести цю невеличку суму для моєї першої спроби.
Це була моя єдина, на мій погляд, вдала подорож, і то завдяки некорисливості й чесності мого друга капітана, під чиїм керівництвом я, крім того, набув чимало знань із математики та з правил навігації, навчився вести корабельний щоденник, робити спостереження і взагалі довідався про багато такого, що конче потрібно знати морякові. Йому було приємно вчити мене, а мені — вчитись. Одно слово, за час цієї подорожі я зробився моряком і купцем: за свій крам я вторгував п’ять фунтів дев’ять унцій золотого піску, а за нього, вернувшись до Лондона, одержав майже триста фунтів стерлінгів. Це сповнило мене честолюбними мріями, які згодом остаточно занапастили мене.
А втім, і під час цієї подорожі мені випало чимало невдач, а головне, я через надто жаркий клімат весь час хворів на жорстоку морську пропасницю, властиву тропікам, бо
