Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим - Даніель Дефо

Цю частину роману читали уважно, простежуючи за картою маршрут Робінзонового каравану, який, наскільки він піддається відтворенню, був таким: обминувши із заходу Китайський мур, Робінзон потрапляє до міста Ном, що на кордоні Китаю й Монголії, долає нічийні землі й вступає до Російської імперії. Перетнувши річку Аргунь, якою проходить російсько-китайський кордон, проходять берегом великого озера (схоже Байкалу), далі простує до Єнісейська і Тобольська. Перезимувавши у Тобольську, повз Тюмень і Солікамськ виходить до річки Вішери, відхиляється до верхів’я Печори і, досягши суднохідної Вичегди, що впадає у Північну Двіну, водою дістається Архангельська, де сідає на корабель і благополучно повертається додому.

«Тут, — пише він про землі за Єнісеєм, — ідолопоклонство і темнота панують скрізь, крім міських гарнізонів». Про звичаї корінного населення Російської імперії Дефо пише без тієї майже поблажливості, з якою він писав про тубільців західноєвропейських колоній. «...Це були найбільші дикуни й варвари, яких нам будь-коли доводилося бачити; вони тільки не їли людського м’яса, як наші американські дикуни». Звертає на себе увагу означення «наші», вжите Дефо стосовно індіанців: вони давно вже стали частиною життя європейців. У відношенні Дефо до азіатів відчувається притаманна європейцям ще з часів Чінгісхана ворожість і недовіра, вона переноситься на всіх корінних жителів Східного і Західного Сибіру, незалежно від їхньої етнічної приналежності й віросповідання (Дефо називає усіх нехристиян, включаючи буддистів і мусульман, язичниками і варварами).

Досить дивно, що в Росії ця частина Робінзонових мандрів особливого інтересу не викликала, у дореволюційних виданнях роману подорож Сибіром часто давалася стисло, уривками. Перше серйозне зацікавлення зображенням Сибіру у Дефо виявив у 20-ті рр. XX ст. відомий російський літературознавець М. Алексеєв. У своїй розвідці, присвяченій цьому питанню, він констатував наукову достовірність даних, наведених Дефо, звичайно, у межах можливостей західноєвропейського письменника початку XVIII ст., і стверджує, що Дефо дуже уважно вивчав доступні йому матеріали, звіряв усе з картою і «обережно відтворив лише найдостовірніше з того, що він міг дізнатись про цю країну».

Основні дані про землі, що лежать між Москвою та Пекіном, й про торговельні відносини між ними Дефо узяв з щоденника голландця Ісбранта Ідеса, який у 1692 р. Їздив з Москви до Китаю з торговельною і дипломатичною місією. Він був першим жителем Західної Європи, хто не за чутками, а на основі власних спостережень писав про Сибір. Ісбрантів звіт про цю подорож видавався у різних редакціях і перекладався різними мовами, у тому числі англійською (1706 р., 2-ге вид. 1716 р.), і довго був джерелом основних відомостей про Центральну Азію для європейців. Робінзон здійснює свою подорож за тих самих обставин, що й Ісбрант, і майже у той самий час, проте у зворотному напрямі. Спирається Дефо і на відому свого часу книгу іншого голландця Вітзена «Північна і Східна Татарія», для якої її автор збирав матеріали у Москві, вона вийшла того ж 1692 р. Використав Дефо і деякі інші матеріали — книги ієзуїта Авріля «Подорож до різних країн Європи і Сибіру» (1662), капітана Перрі «Держава Росія за нинішнього царя» (1716) і, можливо, Буве «Сучасний стан Московської імперії» (1719).

У сучасників Дефо інтерес до Росії і Китаю був високий. Між цими державами з кінця XVII ст. встановилися економічні взаємини, в результаті чого був відкритий новий шлях з Європи до Китаю, що проходив суходолом. Часто до російських караванів приєднувалися іноземці. Цілком очевидно, що Дефо сам відчував недостатність повторної острівної «робінзонади» для того, щоб викликати інтерес публіки до свого твору, і тому долучив до нього цікавий, але важкий для розробки матеріал, який мав забезпечити попит на нове видання. До Росії петровських часів Дефо звертався ще двічі: у 1715 р. він видав і у 1720 р. перевидав книгу з історії війн шведського короля Карла XII («Історія війни його величності Карла XII, теперішнього короля Швеції... написана шотландським джентльменом на шведській службі»), а через два роки після виходу «Робінзона» анонімно випустив у світ історію життя Петра І («Правдива історія життя і діянь Петра Олександровича, нинішнього царя Московії: від його народження до нинішнього часу, написана британським офіцером на службі царя»).

У повному обсязі роман «Робінзон Крузо» складається з двох томів, третій можна до уваги не брати: лише побачивши світ, він зазнав фіаско й більше не перевидавався. У невичерпного на вигадки Дефо не вистачило фантазії, а може, це сталося через те, що його герой досяг того віку, коли дивно було б його відправляти у далекі мандри і втягувати у ризиковані авантюри. Тому, говорячи словами біографа Дефо П. Доттена, «він задовольнився тим, що обшукав свої ящики. Він склеїв воєдино старовинні дисертації про чесність, християнство, про «передбачення» і закони, дані Провидінням, про роль і могутність Сатани, про атеїзм і т. д. Цю різнорідну суміш він скріпив назвою «Серйозні думки». Книга виявилась хаотичним набором нудних міркувань на найбільш дивні теми, починаючи від долі банкротів і закінчуючи місцеперебуванням пекельних духів; ім’я Робінзона ледве зустрічається на кількох сторінках.

Протягом ХІХ—ХХ століть «Робінзон» продовжував скорочуватись, в усякому разі, у читацькому сприйнятті. З меншим інтересом почали читати другий том, і це зрозуміло, адже продовження острівної епопеї не таке змістовне і цікаве, як її основна частина, а що стосується мандрів Робінзона Азією, то вони задовольняли інформаційний голод сучасників Дефо, але пізніше втратили своє значення: з’явилися новіші й докладніші описи цих земель. Стала сприйматися як зайва й заключна частина першого тому (та, де йдеться про повернення Робінзона з острова), і прижилася думка, почасти слушна, що варто лише Робінзону змінити одяг дикуна на костюм джентльмена, як інтерес до нього зникає. Якщо початок роману й зберігся, то не в останню чергу тому, що він необхідний як зав’язка «робінзонади», до якої врешті-решт звівся весь твір. Проте в її сприйнятті відбулися такі ж зміни, як і в сприйнятті Д. Ж. Свіфта. Сталося те, що в сучасному літературознавстві називають «зрадою автора»: читачі знаходять у творі не той зміст, що вкладав у нього письменник. Дефо і не гадав писати твір «для дітей середнього й старшого шкільного віку», він вкладав у «Робінзона» найсерйозніший зміст, і так його було сприйнято і прочитано сучасниками. Але наступні покоління