Посмертні записки Браса Кубаса - Машаду де Ассіс

Через три наступні місяці мої справи йшли фантастично добре. Флюїди, Сабіна, очі дівчини, бажання її батька — все це були поштовхи, що наближали мене до одруження. Спогад про Віржилію час від часу з’являвся на порозі, а з нею і чорний чорт, котрий ставив переді мною люстерко, в якому я здалека бачив Віржилію, що обливалась слізьми, проте приходив і другий бісик, рожевий, з іншим люстерком, і в ньому відбилась постать Нья-Лоло — ніжна, осяйна, просто янгольська.

Я нічого не кажу про свій вік. Я його не відчував, додам навіть, що я його відкинув геть одної неділі, коли пішов на месу в каплицю Лівраменту. Оскільки Дамашсену жив у Кажуейрусі, то я часто супроводив їх під час меси. На схилі гори ще не було нічого, окрім одного невеличкого палацу на самій горі, де саме й була каплиця. Так от, у неділю, коли ми спускалися з Нья-Лоло з гори, а я тримав її під руку, не знаю, як так сталося, але раптом я відчув, що відкидаю тут два роки, там чотири, потім там попереду ще п’ять, і таким чином доки ми спустилися вниз, мені лишилось всього якихось років двадцять, такими, якими вони були колись — радісними й веселими.

Наразі, якщо ви хочете знати про обставини, чому сталася така пригода зі мною, то вам просто треба дочитати цей розділ до кінця. На схилі по дорозі вниз ми зустріли групу чоловіків. Дамашсену, який ішов поруч з нами, помітив їх і збуджено подався вперед, а ми йшли позаду. І ось що ми побачили: там були чоловіки різного віку, високі й низькі, різного кольору шкіри, одні в сорочках із закоченими рукавами, інші в піджаках, були й такі, хто був одягнений в лахміття, вони по-різному поводилися, одні стояли зігнувшись, інші сперлися на паркан, ще інші, нахилившись, руками тримались за коліна, дехто сидів просто на камінні, очі ж усіх були спрямовані в центр, а з розширених зіниць, здавалося, визирала душа.

— Що там? — запитала мене Нья-Лоло.

Я зробив їй знак, щоб вона мовчала, тихенько пройшов уперед — мене всі пропускали насправді мене просто не помічали. Саме центр кола приковував їхню увагу. Там проходили півнячі бої. Я побачив двох суперників, двох півнів з гострими шпорами, вогненними поглядами та гострими дзьобами. У обох гребні були скривавленими, вже не було пір’я на яскраво-червоних від крові грудях, сили вже почали їх покидати. Проте бою вони не припиняли, не відводячи погляди один від одного, дзьоб догори, дзьоб донизу, удар одного, удар другого, вони просто тремтіли від гніву. Дамашсену забув про все на світі: спектакль витіснив з його свідомості увесь світ. Марно я говорив йому, що час повертатися, він не відповідав, не чув, весь зосередившись на півнях. Саме бій півнів був його пристрастю.

Тоді Нья-Лоло м’яко смикнула мене за руку та попросила піти звідти. Я погодився, і ми рушили з нею схилом вниз. Я вже говорив, що схил був безлюдний, що ми йшли з меси, проте ще не сказав, що дощу не було, погода стояла сонячна. І сонце було таке пекуче, що невдовзі я відкрив парасольку, закріпив її по центру і нахилив так, що додав іще одну сторінку до філософського трактату Кінкаса Борби: один Гуманітас пестить іншого Гуманітас... Саме тоді мої роки покотилися згори донизу.

Біля підніжжя ми зупинилися на кілька хвилин, чекаючи Дамашсену. Невдовзі він з’явився в оточенні тих глядачів, що коментували, як завершився бій. Один з них, скарбник, що тримав гроші, які ставили на кін, роздавав пачку старих банкнотів по 10 тостонів тим, хто виграв заклад, від чого ті ще більше раділи. Що ж до півнів, то їх несли під пахвою їхні господарі. У одного з них гребінь був дуже рваний і закривавлений, — я зрозумів, що він зазнав поразки, проте я помилився, переможеним був другий, у котрого геть не лишилося гребеня. Обидва були з відкритими дзьобами, ледь дихали від виснаження. Публіка була ж весела, незважаючи на сильне збудження під час бою. Вони переповідали епізоди пташиної сутички, згадували колишні двобої. Я відчував сором і відразу, ще пригніченішою почувалася Нья-Лоло.

Від чого страждала та чому відчувала сором Нья-Лоло, то це через свого батька. Та легкість, з якою він вліз у натовп, що спостерігав за півнячими боями, засвідчувала його давні суспільні звички і смаки, і Нья-Лоло стало страшно, що такий свекор виглядатиме непристойно. Були дуже помітними зміни, які сталися з нею за цей час: вона сама вчилася й вивчала мене. Її вабило світське життя, вишукане і елегантне, головним чином тому, що вона думала, що так буде надійніше поєднати наші долі. Нья-Лоло спостерігала, копіювала, намагалася здогадатися, що і як, водночас намагалася приховати невисоке походження своєї родини. Того дня вона була надзвичайно невдоволена поведінкою батька. Це її дуже засмутило. Я ж безуспішно намагався її розвеселити, відвернути увагу, і розповідав їй багато жартів і приказок щодо вишуканих манер та мої зусилля були марними, і геть її не розвеселили. Таким сильним було її враження від того, що вона побачила що я подумав, що Лоло готова провести роздільну лінію між моїми стосунками з її батьком і нею. Таке почуття мені видалось піднесеним, це було ще одним знаком, що нас зближував.

— Хай там як, — сказав я сам собі, — я вирву цю квітку з болота.

Хоча мені вже було сорок з гаком років, та оскільки я любив родину, то розумів так, що спершу слід поговорити з Котріном. Він мене вислухав і серйозно сказав, що він не має звички втручатися у справи своїх родичів. Його могли запідозрити в якомусь особистому інтересі. Якби він хоча б вихваляв надзвичайні чесноти Нья-Лоло, та він мовчав. Мало того: він був певен, що племінниця в душі пристрасно мене кохала, зрештою, якби вона захотіла б запитати