Посмертні записки Браса Кубаса - Машаду де Ассіс

Цей розділ слід було б помістити між першим і другим реченням розділу CXXIX.

Саме в ту мить, коли я промовляв оті слова, використовуючи мозкове черевомовлення — в якому я просто висловлював свою оцінку, а не каяття, я відчув, як хтось поклав мені на плече руку. Я повернувся — це був мій давній товариш, морський офіцер, життєрадісний, з дещо фривольними манерами. Він хитро всміхнувся і сказав:

— Баламуте! Згадуєш минуле, еге ж?

— Слава минулому!

— Ти, звісно, вже поновився у правах?

— Відстань, дженджику, — сказав я йому, пригрозивши пальцем.

Я маю визнати, що отакі репліки є просто нетактовними — особливо остання репліка. І тому ще з більшим задоволенням я це визнаю. У той же час саме про жінок говорять, що вони занадто балакучі й нетактовні. Я все ж хотів би завершити цю книжку, і дати свою оцінку цьому поняттю людської душі. У питанні любовних походеньок я зустрічав чоловіків, котрі всміхалися не дуже-то й заперечуючи своєї участі, говорили вони холодно, однослівно, в той час як їх подруги ніколи в цьому не зізнавалися і готові були присягнути на Святому Євангелії, що все те наклеп. Причиною такої відмінності є те, що жінка (окрім гіпотези, викладеної в розділі CI та інших) віддається коханню, іншими словами, це кохання, пристрасть, як у Стендаля, або суто фізіологічний потяг, як це було у древніх римлянок, полінезійок, лапландок, африканок і, можливо, представниць інших рас нашої цивілізації. Що ж до чоловіка — маю на увазі цивілізованих чоловіків нашого світського середовища — чоловік поєднує будь-яке почуття з марнославством. Окрім того (я завжди маю на увазі випадки таємного любовного роману), жінка, котра кохає чоловіка, здається, що вона ніби порушує свій обов’язок і відтак має майстерно приховувати своє кохання, їй доводиться досконало завуальовувати свою зраду, тоді як чоловіком, що відчуває, що він є саме тим, хто став причиною такої зради і водночас переможцем над другим чоловіком, заволодіває інше відчуття, менш грубе і не таке таємне, — це така собі самовдоволеність, в якій проступає і виблискує його заслуга.

Я не певен, чи є справедливим, чи ні таке моє пояснення, проте все ж варто зазначити на цих сторінках, задля того, щоб це лишилось на майбутнє, що балакучість жінок — це жарт, який вигадали чоловіки. Бо принаймні в коханні вони — німі як могила. Часто вони себе видають, бо почуваються нещасними, через надмірне хвилювання, не завжди вміють зробити вигляд, ніби нічого не сталося, не витримують підозріливого погляду чи багатозначного натяку. Саме тому королева Наварри якось використала таку метафору для того, щоб висловити думку про те, що будь-який любовний роман рано чи пізно стає відомим загалу: «Як би ми не дресирували песика, врешті-решт колись то він все одно загавкає».

Коли я цитував вислів королеви Наварри, мені спало на думку, що в нашого народу є такий вислів: коли хтось бачить, що людина геть не в гуморі, говорять: «Чоловіче, хто убив твого песика» так ніби натякаючи: — «Хто забрав у вас ваше кохання, таємні побачення тощо». Проте цей розділ вийшов геть несерйозним.

Ми зупинилися на тому місці, коли морський офіцер вирвав у мене зізнання, що в мене був роман з Віржилією, тож тут я можу додати принцип Гельвеція і, з іншого боку, поясню його. У моїх інтересах було мовчати. Підтвердити колишню підозру означало збудити старі приспані чутки, спровокувати скандал, щонайменше набути репутації людини нетактовної. Ось у чому полягав мій інтерес. Якщо ж так поверхово розуміти принцип Гельвеція, саме так я мусив був вчинити. Проте я вже дав привід для того, щоб мене вважали по-чоловічому нетактовним: над моєю зацікавленістю в безпеці стояла інша річ, — моє марнославство, котре більш особисте, мені більш близьке. Бажання безпеки рефлективне, воно припускає попередній силогізм, друге ж бажання — спонтанне, інстинктивне, воно йде від самої натури. Нарешті перше бажання має довгострокові наслідки, а друге майже миттєві. Висновок: принцип Гельвеція справедливий у моєму випадку, відмінність же полягає в тому, що така моя зацікавленість не явна, а прихована.

Раніше я вам цього не говорив, а тепер скажу. Коли Віржилія спускалася сходами, а морський офіцер мене поплескав по плечу, мені вже було п’ятдесят років. Отож моє життя котилося сходами вниз — іншими словами, мій найкращий період життя, або ж принаймні та його частина, котра була сповнена насолоди, бурхливих пригод, прихованих страхів. Проте врешті-решт той період був найкращим, якщо говорити щиро. Якщо ж вдатися до високих матерій, то найкращий період мене чекав попереду, про що я матиму честь розповісти на наступних сторінках цієї книжки.

П’ятдесят років! Не треба й зізнаватися, адже ти, читачу, відчуваєш, що моя розповідь уже не така весела й дотепна, як у перші дні. Того дня після розмови з морським офіцером, котрий невдовзі вдягнув свій плащ і пішов, маю зізнатися, мені стало сумно. Я повернувся до бальної зали. Пам’ятаю, що я танцював польку, що був у захопленні від світського балу, від квітів, від кришталю, від прекрасних очей і від приглушеного гомону світських розмов. Я не шкодую за тим всім, я відчував себе молодим. Та через півгодини, коли я залишив бал, а була вже четверта ранку, що я побачив, коли сів у карету? Свої п’ятдесят років. Вони вперто були там, не дрижали від холоду, не страждали на ревматизм, проте все ж дрімали від втоми, бажаючи швиденько дістатися теплого ліжка і відпочити. Тоді — ви тільки подивіться, яких меж може сягати уява людини, вже сонної, — тоді