Посмертні записки Браса Кубаса - Машаду де Ассіс

яким його покарав бог, ще більше посилився власне через людей. Більше нічого він мені не сказав. А ще через три тижні ми знову повернулись до тієї розмови, і тоді він зізнався, що коли сталося таке непоправне горе, він шукав розради серед своїх друзів. Всього дванадцять чоловік, а з них — три чверті друзі Котріна прийшли на цвинтар попрощатися з покійницею. А він відправив вісімдесят запрошень. Я послався на те, що то не так вагомо, і так буває часто. Цілком можна було пробачити такий начебто брак уваги. Сумний Дамашсену хитав головою, не вірячи мені.

— Отакої, — стогнав він, — вони мене покинули в горі.

Котрін, що був присутній при цій розмові, додав:

— Прийшли ті, хто справді небайдужий до вас і до нас. Вісімдесят прийшли б чисто формально, і розмовляли б вони про недоладність уряду, про чудодійні ліки в аптеках, про вартість нерухомості або ж перемивали б кістки один одному...

Дамашсену слухав мовчки і ще раз похитав головою:

— Але ж прийшли б!

Розділ CXXVII. Формальності

Яке то щастя, що небеса мене наділили часткою мудрості, даром знаходити зв’язок між речами, здатністю порівнювати і робити висновки. У мене була така психічна здібність, і я дякую небесам за це з глибини своєї могили.

Дійсно, звичайна людина, якби почула останні слова Дамашсену, не згадала б їх, коли через якийсь проміжок часу сталося так, що вона знайшла і спробувала оцінити гравюру, на котрій зображені турецькі жінки. Так от, а я пригадав. Там було шестеро мусульманок з Константинополя — сучасних — у вбранні, що його носять на вулиці, обличчя було прикрите, проте не грубим полотном, яке насправді вкриває лице, а тонюсінькою вуаллю, котра нібито давала можливість відкрити лише очі, а насправді відкривала все обличчя. Мене просто вразили винахідливість і франтівство мусульманок, які таким чином прикривають обличчя — тим самим дотримуються звичаїв — проте обличчя все ж не приховане і робить красу доступною. На перший погляд немає нічого спільного між турецькими жінками і Дамашсену, але якщо в тебе, читачу, прониклива і глибока душа (а я в цьому не сумніваюсь), ти зрозумієш, як і в першому, так і в другому випадках стирчать вуха однієї строгої і водночас поблажливої подруги людини в суспільстві.

Люба формальносте, саме ти є опорою нашого життя, бальзамом для сердець, посередницею між людьми, єднальною ланкою між земним і небесним, ти витираєш сльози батька, ти шукаєш прощення пророка. Якщо біль стихає, якщо сумління пристосовується, кому, як не тобі, ми маємо завдячувати цим величезним благом? Повага, котра виражається зняттям капелюха, не значить нічого, проте галантна байдужість справляє на нас приємне враження. Причина полягає в тому, що всупереч давньому абсурдному афоризму, не слово вбиває, а слово дає життя. Саме в душі зароджуються протиріччя, сумніви, тлумачення, а потім боротьба і смерть. Нехай живе люба формальність, задля спокою Дамашсену й на славу Мухамеда!

Розділ CXXVIII. У парламенті

Зверніть увагу, що я побачив оту гравюру з турецькими жінками через два роки після того, як говорив з Дамашсену, і побачив я ту картину в Палаті депутатів, де стояв неймовірний гамір саме тоді, коли якийсь депутат висловлював свою думку щодо висновків бюджетного комітету. Тоді і я вже став депутатом. Ті, хто вже читав мою книжку, зрозуміють моє вдоволення від цього, іншим же це абсолютно нецікаво. Я був депутатом і побачив оту турецьку гравюру, яку поставили біля мого місця між колегою депутатом, що саме розповідав якусь цікаву історію, та іншим, котрий на зворотній стороні конверта малював олівцем самого оратора. А виступав саме Лобу Невес. Хвиля життя знову винесла нас на той самий берег, як викинуті на сушу під час кораблетрощі дві пляшки. Він приховував свою образу, а я мав приховувати своє каяття. Я вживаю таке розпливчасте формулювання під знаком запитання та умовності з тим, аби сказати, що насправді мені нічого було приховувати, окрім амбіцій стати міністром.

Розділ CXXIX. Без докорів сумління

Моє сумління мене не турбувало.

Якби у мене були власні хімічні прилади, то я виклав би на цій сторінці книжки матеріал з хімії, бо мені хотілось розкласти гризоти сумління на найпростіші елементи, щоб дізнатися певним доказовим способом, з якої причини Ахілл носив навколо стін Трої тіло свого ворога, чи чому леді Макбет проходжалася по кімнаті із закривавленими руками. Але ж у мене немає хімічного приладдя, так само, як і мук сумління. У мене було бажання стати державним міністром. Але якщо мені все ж таки потрібно закінчувати цей розділ, то я сказав би, що мені не хотілося би бути ні Ахіллом, ні леді Макбет. Та якщо мені все ж треба вибирати, то я б радше носив труп свого ворога і слухав благання Пріама, подібно до Ахілла, аніж був би леді Макбет із закривавленими руками. Врешті-решт той вчинок Ахілла здобув хорошу репутацію серед військових та літературних колах. Я не чув благання Пріама, проте я слухав виступ Лобу Невеса, і сумління мене не загризло.

Розділ CXXX. Щоб вставити його в розділ CXXIX

Вперше я мав нагоду поговорити з Віржилією на балу в 1855 році після того, як вони повернулися з провінції. На ній була пишна сукня з синього муару з оголеними плечима, як у колишні часи. Вже не було свіжості першої молодості, проте вона все ще вирізнялась своєю осінньою красою, котра особливо впадала у вічі о вечірній порі. Я пам’ятаю, про що ми з нею говорили довго, проте зовсім не натякали на минуле. Все й так було зрозумілим. Якийсь призабутий вислів або ж колишній погляд і більше нічого. Невдовзі вона поїхала. Я пішов провести її на сходах і сам не знаю чому, завдяки якому поштовху мозкового черевомовлення (даруйте мені, мовознавці, таку незграбну фразу) я прошепотів сам до себе це слово, що сягало давнини: