Посмертні записки Браса Кубаса - Машаду де Ассіс

у нього поради, то він би їй нічого не сказав. Він це робив не тому, що погано ставився до мене, він високо цінував мої чесноти — він не переставав захоплюватися ними, це правда, і що стосується Нья-Лоло, він ніколи не заперечував, що вона прекрасна партія. Але от щодо поради, за кого їй виходити заміж, — то тут він не порадник.

— Я умиваю руки, — сказав він насамкінець.

— Проте ви якось говорили, що мені слід було б одружитися якомога швидше...

— Це — зовсім інша справа. Я вважаю, що одруження є необхідним в першу чергу, якщо ви маєте політичні амбіції. Ви ж знаєте, що для політика — бути одинаком — це певною мірою мінус. А тепер щодо нареченої… Я не можу висловитися за чи проти, не хочу, не мушу, це мене не обходить. Мені здається, що Сабіна ходила до них, як то кажуть, робила їй певні пропозиції, проте в будь-якому разі вона не кревна тітка Лоло, як я. Послухайте, але ж ні... я не скажу...

— Скажіть.

— Ні, я нічого не скажу.

Можливо, делікатність Котріна видасться надмірною, якщо не знати його характер, адже Котрін був надзвичайно чесним. Навіть я був з ним несправедливим кілька років тому, коли виникло питання поділу майна після смерті батька. Я визнаю, що він просто взірець доброчесності. Йому закидали, що він занадто скупий, і, зверніть увагу, що то таки правда, але ж скупість — це всього лише перебільшена чеснота, а чесноти мають бути як у кошторисі: краще позитивне сальдо, ніж дефіцит. Оскільки він не був дуже привітним, то мав багато ворогів, котрі звинувачували його в тому, що він просто варвар. Єдиний факт, на який вони посилалися, було те, що він часто відправляв рабів до підземної в’язниці, де їх били батогом, аж поки ті стікали кров’ю. Але ж він туди відправляв лише найнегідніших рабів або ж втікачів. Річ у тім, що він протягом тривалого часу займався контрабандою рабів і звик до жорстокішого ставлення в ці сфери торгівлі, ніж вона того вимагала; тож не можна, чесно кажучи, зарахувати до власне природних рис людини ті, котрі він набув у результаті соціальних дій. Доказом того, що він мав почуття милосердя, була його любов до дітей, те, як він страждав, коли кілька місяців потому померла Сара. Я думаю, що то є незаперечним доказом, однак також не єдиним. Він був скарбником в якомусь церковному братстві і членом багатьох інших, а в одному був навіть почесним братом. Це все не дуже збігається з його репутацією скнари. Правда, добро просто так не робиться, оте братство (в якому він був скарбником) на знак вдячності замовило його портрет олією. Насправді він не був аж таким бездоганним, він, до прикладу, мав слабкість повідомляти газети про свою доброчинність, за це йому можна дорікати. Безперечно, такі дії не є похвальними, я згоден, проте він пояснював це тим, що добрі діла, коли поширюються, заохочують інших, особливо, коли вони є публічними. Його думку не можна просто так відкинути. Тож я гадаю, що він час від часу вдавався до доброчинності саме з метою спонукати до філантропії інших (і в цьому питанні я його найбільше ціную), і якщо саме такою була його мета, слід визнати, що публічність у такому питанні і була отим самим sine qua non[70]. Взагалі-то можна зазначити, що якщо він когось і обійшов своєю увагою, то не було такого, кому він заборгував би хоч реал.

Розділ CXXIV. Проміжний

Що є між життям та смертю? Коротенький місточок. Але ж якби я не вставив його сюди, то читач дістав би важкого удару, котрий, можливо, зашкодив би враженню від цієї книги. Перескочити від портрета до смерті — у житті таке трапляється часто. Та й читач не втікає від реального світу у світ книги. Я не кажу, що цей вислів належить мені, я кажу, що в ньому є частка істини або принаймні якась її мальовнича форма. Тож я повторюю: не я перший сказав це.

Розділ CXXV. Епітафія

ТУТ СПОЧИВАЄ

ДОНА ЕУЛАЛІЯ ДАМАШСЕНУ ДЕ БРІТУ,

ЯКА ПОМЕРЛА

У ВІЦІ ДЕВ’ЯТНАДЦЯТИ РОКІВ.

МОЛІМОСЯ ЗА НЕЇ!

Розділ CXXVI. Скорбота

В епітафії сказано все. Вона вагоміша від моєї розповіді про недугу Нья-Лоло, смерть, розпач родини, похорон. Ви тепер знаєте, що вона померла, додам, що сталося це під час першої хвилі жовтої лихоманки. Я більше нічого не казатиму, лише те, що я провів її в останню путь до могили і простився з нею із сумом, але без сліз. Тож я зробив висновок, що, напевне, я її по-справжньому і не кохав...

Тепер же погляньте, до яких наслідків може призвести байдужа сліпота долі. Мені було боляче від того, що сліпа епідемія вбивала наліво та направо, забрала з собою молоду дівчину, котра мала б стати мені дружиною. Я так і не збагнув, в чому полягала необхідність епідемії, а ще менше тієї смерті. Здається, що остання видалась мені ще абсурднішою, ніж усі інші смерті. Кінкас Борба, однак, пояснив мені, що епідемії були корисними для людського роду, хоча і приносили лихо для певної кількості осіб. Він зазначив, що яким би жахливим не було те видовище, там була одна вагома перевага: більшість населення все ж вижила. Він навіть наважився запитати мене посеред трауру за померлою, чи я не відчуваю якесь таємне вдоволення від того, що мені вдалося вирватися з обіймів тієї чуми. Проте це питання було настільки безглуздим, що лишилося без відповіді.

Якщо вже я вам не розповідав про те, як вона померла, то не стану розповідати і про месу сьомого дня. Невтішність Дамашсену була безмежною, цей бідний чоловік миттєво зістарився. П’ятнадцять днів потому я розмовляв з ним, він так само був невтішним, і говорив, що той величезний біль,