Посмертні записки Браса Кубаса - Машаду де Ассіс

що цей суд, невидимий і безіменний, в якому кожен з його учасників звинувачує й виносить вирок і був тією межею, що визначала дії Лобу Невеса. Можливо, він уже й не любив своєї дружини, і таким чином, можливо, його серце не підказало б йому пробачення щодо останніх подій. Я думаю (і знову сподіваюсь на поблажливість моїх критиків), що він радше розлучився б з жінкою, так само як і читач часто розриває якісь свої особисті стосунки, проте чутки, які поповзуть по всьому місту, призведуть до ретельного з’ясування всіх подробиць цієї історії, чутки, де зіткнуться якась одна і всі разом обставини, колишні історії, натяки, докази… Це жахливе бажання людей знати, що коїться в чужих покоях, стало на шляху розлученню в сім’ї. Водночас вони зробили неможливим і помсту, що призвело б до розголосу. Він не міг собі дозволити виявити свою образу щодо мене, так само як не міг собі дозволити і розлучення. Тож йому доводилося вдавати таку ж саму необізнаність, як і раніше, і відповідно виявляти такі ж самі почуття.

Гадаю, що йому це вартувало багатьох зусиль. У ті дні (саме тоді, коли я його бачив) йому було дуже важко це витримувати. Проте час (тут я знову розраховую на поблажливість людей мислячих), час притупляє чутливість, стирає пам’ять про якісь речі. Можна припустити, що з роками колючки обламаються, що часова дистанція від тих подій розмиє обриси минулого, що тінь сумнівів покриє наготу реальності, врешті-решт чутки перейдуть на інші любовні пригоди. А син, коли виросте, спробує реалізувати всі батьківські амбіції, він стане спадкоємцем усіх його уподобань. Отак публічна діяльність, авторитет серед оточення, а потім старість, хвороби, поступова деградація і смерть — ось і згорнута книга життя без жодної краплини крові.

Розділ CXIII. Клей

Якщо й можна зробити якийсь висновок з попереднього розділу, то це те, що чутки є добрим клеєм для інституту сім’ї. Не можна вважати неможливим, що я не стану розробляти цю думку до того, як я завершу книжку, проте цілком вірогідно, що я залишу все так, як є. Так чи інакше світські балачки — то добрий клей, як для домашнього вжитку, так і в політиці. Деякі жовчні метафізики дійшли крайнощів і вважають такі балачки притаманними лише людям посереднім та пришелепкуватим, проте цілком очевидно, що коли саме поняття доволі контраверсійне, не містить само по собі відповіді, варто зважити на корисні наслідки від таких чуток, аби зрозуміти, що вони є шедевральними для найвитонченіших людей, а таких дуже багато.

Розділ CXIV. Кінець діалогу

— Так, завтра. Ти прийдеш попрощатися на корабель?

— Ти з’їхала з глузду? Це неможливо.

— Ну, тоді прощавай.

— Прощавай.

— Не забувай про дону Пласіду. Провідуй її час від часу. Бідолашна! Вона вчора приходила, щоб попрощатися з нами, дуже плакала, говорила, що вже більше нас не побачить... Вона гарна людина, чи не так?

— Авжеж.

— Якщо ми напишемо листа, то вона його отримає. Тепер до зустрічі аж...

— Можливо, років за два?

— Отакої! Він сказав, що до наступних виборів.

— Хіба? Ну тоді вже недовго. Поглянь, на нас уже звертають увагу.

— Хто?

— Ті, що сидять там. Давай розійдемося.

— Мені так болить.

— Проте це необхідно, прощавай, Віржиліє!

— До зустрічі, прощавай!

Розділ CXV. Сніданок

Я не бачив, як корабель з Віржилією на облавку відчалював, проте у призначену годину я відчув щось таке, що не можна назвати ні болем, ні задоволенням. Це щось змішане, полегшення і туга, все переплелось у рівних пропорціях. Не гнівайся на мене, читачу, за таку сповідь. Я добре розумію, що для того, аби полоскотати нерви фантазії, я мусив би страждати від великого відчаю, пролити кілька скупих сльозин і не їсти. Так було б романтичніше, проте не відповідало б дійсності. Чиста правда полягала в тому, що я поснідав, як і в інші дні, серце згадувало наш роман, а шлунок смакував делікатеси шеф-кухаря мсьє Прудона...

Старі друзі, може, ви пам’ятаєте цього кулінарного майстра з готелю «Фарокс»? Цей чоловік, як розповідав власник готелю, служив у відомих Вері та Вефура в Парижі, а ще в палаці графа Моле та герцога Ларошфуко. Він був неперевершеним. Він з’явився в Ріо-де-Жанейро саме тоді, коли входила в моду полька... Полька, мсьє Прудон, Тіволі, танець, що його привезли з собою іноземці, казино — ось вони найкращі спогади тих часів. Проте найсмачнішими з усього були делікатеси від шеф-кухаря.

Так було і того ранку. Здається, що чортів кухар здогадався про нашу катастрофу. Ще ніколи його витвір та майстерність не були такими чудовими. Яка вишукана приправа! Яке соковите та м’яке м’ясо! Яка витончена сервіровка столу. Можна було смакувати і ротом, і очима, і носом. Ой, мій біль! Мені треба було поховати своє кохання в чудесний спосіб. Вони попливли туди на Північ, вийшли в море, перетнули простір і час, а я лишився тут, сидів у кутку за столом, маючи сорок з гаком років, таких порожніх і проведених без діла. Я більше ніколи їх не побачу, а от вона могла б повернутися і повернеться. Втім, хто може очікувати пахощі ранку в сутінках надвечір’я?

Розділ CXVI. Філософія пожовклих листів

Мені стало сумно, коли я дописував останній розділ, і вже не хотілося писати цей, хотілось трохи відпочити, очистити душу від меланхолії, яка її заповнила, і жити далі. Проте я не бажаю витрачати час.

Від’їзд Віржилії справив на мене ефект удівства. У перші дні я зачинявся вдома, щоби бити мух, як Доміціан[64],