Посмертні записки Браса Кубаса - Машаду де Ассіс

інший Кінкас Борба. Він мав вигляд вищого судового чиновника без мантії, або ж генерала без військової форми, або успішного комерціанта. Я помітив його вишуканий піджак, його білосніжну сорочку, начищені черевики. Той самий голос, що колись був хрипким, зараз набув первісної мелодійності. Що ж до жестів, то хоча він і не втратив колишньої жвавості, тепер він не зловживав надмірною жестикуляцією, дотримувався певних стандартів. Втім, я не хочу його детально описувати. Бо якщо почну, наприклад, із золотого ґудзика, що виблискував у нього на грудях, та з якості шкіри його черевиків, то це вже буде справжній опис, котрий я вилучаю задля стислості викладу. Достатньо сказати, що черевики у нього були лаковані. Також маєте знати, що він успадкував кілька мільйонів рейсів від свого старого дядька з Барбасени.

Моя душа — дозвольте мені таке порівняння з дитинства, моя душа в той момент нагадувала м’ячик. Оповідь Борби — це ніби ударити по тому м’ячику, щоб він летів угору, потому він ось-ось мав приземлитися; записка Віржилії відбивала того м’ячика в інший бік, і він знову крутився в повітрі, падав, випадок на бульварі Публіку надавав йому нового поштовху, такого ж сильного та дієвого. Я гадаю, що народився для того, щоб переживати складні ситуації. Оцей пінг-понг протилежних речей виводив мене з рівноваги. Мені хотілось запакувати і Кінкаса Борбу, і Лобу Невеса, і записку Віржилії в одну філософську доктрину і послати їх подалі, як подарунок Аристотелю. Однак розповідь нашого філософа була все ж таки повчальною, тому що його талант споглядання був захопливим, зокрема те, як він описував зародження та зростання пороку, внутрішню боротьбу, повільну капітуляцію і звичку до ганьби.

— Послухайте, — зазначив він, — першу ніч, яку я провів на сходах церкви Святого Франциска, я проспав не прокидаючись, так ніби спав на пухкій перині. Чому? Тому що я поступово переходив від ліжка до дерев’яних нар у камері поліцейського відділку, від камери перейшов на вулицю...

Він врешті хотів викласти свою філософську доктрину, та я його зупинив. Я сьогодні дуже зайнятий і не зможу приділити достатньо уваги, приходьте пізніше, я завжди вдома. Кінкас Борба хитро посміхнувся. Можливо, йому була відома моя любовна історія, проте він більше нічого не сказав. Лише біля дверей він наостанок мовив:

— Приєднуйся до Гуманітизму. Це велике лоно для душі, вічне море, в яке я пірнав, щоб осягнути істину. Греки намагались дістати її з криниці. Яке недолуге поняття! Криниця! Саме тому вони її ніколи й не знаходили. Греки, недогреки, древні греки, вся ця довга вервечка людей схилялися над криницею, щоб побачити блиск істини, якої там ніколи й не було. Вони брали мотузки й ковші, деякі, найсміливіші, спускалися на саме дно та витягували з дна хіба що жабу. Я ж пішов прямо до моря. Приєднуйся до Гуманітизму!

Розділ CX. 31

Через тиждень Лобу Невеса було призначено губернатором провінції. Я все ще тішив себе надією, що він відмовиться, якщо цього разу наказ знову буде під номером 13, проте його номер був 31, проста перестановка цифр допомогла позбутися диявольського закляття. Якими глибокими бувають приховані пружини життя!

Розділ CXI. Паркан

Оскільки мені геть не притаманно удавати чи приховувати щось, я розкажу вам на цих сторінках випадок з парканом. Віржилія з чоловіком вже ось-ось мали відчалювати. Коли я ввійшов у будиночок дони Пласіди, то побачив на столі складений папірець. Це була записка від Віржилії. У ній ішлося про те, що вона чекала на мене ввечері у себе в саду. А в кінці була така фраза: «Паркан найнижчий з боку провулка».

Я незадоволено мугикнув. Лист видався мені незвично сміливим, нерозважливим і навіть комічним. Це означало не просто наразитися на скандал, а просто пертися туди, щоб стати ще й посміховиськом. Я уявив собі, як я перестрибую через паркан, хоча він і низький з боку провулка. І раптом уявив собі, як я стрибаю, а мене затримує поліціянт і відводить у відділок. Паркан бач низький! Що ще мало бути низьким? Очевидно, Віржилія не усвідомлює, що робить. Можливо, вона вже зараз шкодує, що написала таке. Я подивися на записку, клаптик пожмаканого паперу... Мені кортіло порвати його на тридцять тисяч клаптиків і розвіяти їх за вітром, як останнє свідчення нашого роману, проте я вчасно відмовився від такої ідеї. Почуття власної гідності, сором від втечі, думка, що я побоявся... Не було іншого виходу — треба було йти.

— Скажіть їй, що я прийду.

— Куди? — запитала дона Пласіда.

— Туди, де вона сказала, що буде на мене чекати.

— Вона нічого такого не говорила.

— Ось тут записка.

Дона Пласіда витріщилась:

— Але ж цей папір я знайшла сьогодні вранці в цій шухляді, я думала, що...

Мене просто ошелешили її слова, важко сказати, що я відчував. Я ще раз перечитав записку. Авжеж, це була давня записка від Віржилії, яку я отримав ще на початку нашого роману. То було побачення в саду, коли дійсно мені треба було перестрибнути через паркан, паркан був низеньким і простим. Я зберіг той папірець і... Важко описати мої почуття в той момент.

Розділ CXII. Чутки

Мабуть, на небесах було передбачено, щоб цей день став для мене днем неочікуваних ризиків. За кілька годин потому я зустрів Лобу Невеса на вулиці Оувідор, ми з ними говорили про його майбутню роботу та про політику. Він скористався першою ж нагодою, коли побачив якогось свого знайомого, що проходив повз нас, і пішов з ним, попрощавшись та висловивши свої вибачення. Пам’ять мені підказує, що він був якимось замкненим, проте свою замкненість він намагався приховати. Тоді мені здалося (тут я хочу попросити вибачення у критиків, можливо, моя думка видасться їм зухвалою), так-от мені здалося, що він боявся — не мене він боявся, не себе боявся, навіть не законів чи сумління. Він боявся чуток. Я припустив,