Посмертні записки Браса Кубаса - Машаду де Ассіс

Через три дні всьому було знайдено пояснення. Гадаю, що Віржилія була дещо здивована, коли я попросив у неї пробачення за пролиті в той день сльози. Я навіть не можу пригадати, про чиї сльози йшлося: Віржилії чи дони Пласіди. Цілком могло статися, що плакала саме дона Пласіда, а я, побачивши дону Пласіду такою невтішною, якимось чином переплутав і подумав, що сльози лилися того дня саме з очей Віржилії. Хай там як, але всьому знайшлося пояснення, проте Віржилія не збиралася мені так легко пробачити, тим паче забути. Вона говорила мені жорстокі слова, погрожувала мені розривом стосунків, врешті почала вихваляти свого чоловіка. Він дійсно був людиною гідною, значно кращим за мене, делікатним — просто зразок ввічливості й ніжності. Доки вона це все говорила, я сидів, упершись ліктями в коліна й дивився на підлогу, де муха тягнула мураху, котра кусала її за лапку. Бідолашна муха! Бідолашна мураха!

— Але чому ти мовчиш? — запитала Віржилія, ставши навпроти мене.

— А що я маю казати? Я вже усе пояснив. Ти ж все одно сердишся! Що ще мені сказати? Знаєш, що мені здається? Здається, що тобі вже це все набридло, остогидло, ти хочеш зі мною розстатися...

— Саме так!

Тоді вона пішла, надівши тремтячою рукою капелюшка. Вона аж кипіла від гніву...

— Прощавайте, дона Пласіда, — крикнула вона у внутрішні кімнати.

Потім вона підійшла до дверей, відсунула засув і збиралася вийти. Я взяв її за стан.

— Гаразд, гаразд, — сказав я.

Віржилія виривалась, вперто намагаючись вийти. Я утримав її і попросив, щоб вона лишилась, щоб минуле забулось. Вона відійшла від дверей і сіла на канапу. Я сів поряд, говорив їй багато пестливих слів, говорив, що я винен, і ще я намагався її розвеселити. Я не можу стверджувати, чи наші вуста наблизились на відстань ниточки або ж і менше, це питання суперечливе. Що я пам’ятаю, то це те, що під час цієї метушні у Віржилії випала одна сережка, і я нахилився її підняти, а муха, про котру я писав, сіла на сережку, водночас на її лапі сиділа мураха. Тоді я, як сучасна цивілізована людина, поклав собі на долоню оту пару нещасних, вирахував відстань від моєї руки до планети Сатурн і запитав себе: невже в цьому кумедному епізоді є якийсь сенс? Якщо ти з цього зробиш висновок, що я варвар, мій читачу, ти помиляєшся, бо я попросив у Віржилії шпильку, щоб роз’єднати ці дві істоти; проте муха пронюхала мій намір, розкрила крила і полетіла. Бідна муха! Бідна мураха! А Бог дивився, що це все добре, саме так, як написано у Святому Письмі.

Я повернув шпильку Віржилії, вона її заколола назад у волосся і вже збиралася йти. Була вже третя година пополудні. Все було пробачено і забуто. Дона Пласіда, котра шукала належного приводу, щоб вийти до нас, раптом зачинила вікно і вигукнула:

— Свята діво Маріє! Он там іде ваш чоловік!

Переляк був миттєвий і повний! Віржилія почервоніла до кольору свого мережива на сукні, швидко побігла до дверей спальні; дона Пласіда, що зачиняла ґрати на вікнах, хотіла також зачинити і двері в будинок. Я вирішив сам зустріти Лобу Невеса в будинку. Та це була коротка мить. Віржилія прийшла до тями і заштовхнула мене до спальні, наказавши, щоб дона Пласіда повернулась до вікна. Наша спільниця виконала наказ.

Так, це був він. Дона Пласіда відчинила йому двері з вигуками несподіванки:

— О, сеньйоре, ви — і тут! Ви робите честь цьому старому будиночку! Заходьте, будь ласка! Вгадайте, хто прийшов мене провідати тут... Тільки заради цього і прийшла... Йди-но сюди, Яя!

Віржилія, котра стояла в стороні, кинулася назустріч чоловікові. Я ж пантрував за ними через замкову щілину. Лобу Невес повільно ввійшов, блідий, холодний, спокійний, без виразу обурення чи гарячковості, і обвів очима кімнату.

— У чому річ? — вигукнула Віржилія. — Що ти тут робиш?

— Я проходив мимо, побачив дону Пласіду у вікні й зайшов її привітати

— Я вам щиро дякую, — мовила та. — А тепер не кажіть, що старих у нас мають за ніщо... Подивіться, хто прийшов! Яя, здається, чогось ревнує. — І приголублюючи її: — Це янголятко ніколи не забуває стару Пласіду. Бідненька! У неї таке ж саме личко, як і у матері... Сідайте, сеньйоре докторе...

— Я не маю часу.

— Ти йдеш додому? — запитала Віржилія. — Тоді ходімо разом.

— Ходімо.

— Подайте мені, будь ласка, мого капелюшка, доно Пласідо.

— Ось він.

Дона Пласіда пішла за дзеркалом, щоб поставити його перед нею. Віржилія надягла капелюшок, поправила волосся. Вона щось сказала чоловікові, але той мовчав. А наша добра стара базіка говорила більше, ніж треба, так вона намагалась приховати своє тремтіння. Віржилія після того, як опанувала себе після першої миті, вже добре володіла собою.

— Я вже готова. Прощавайте, доно Пласідо, заходьте і ви до нас, не забувайте.

Стара пообіцяла, що завітає, і відчинила їм двері.

Дона Пласіда зачинила двері й упала у крісло. Я миттєво вийшов зі спальні і зробив кілька кроків, щоб вискочити на вулицю й вирвати Віржилію з рук її чоловіка. Я сказав про свій намір, і щойно це почула дона Пласіда, вона схопила мене за руку. Вже потім я подумав, що сказав те саме для того, щоб вона мене затримала. Проте прості міркування засвідчують, що після десяти хвилин, проведених у спальні, найприроднішим було б те, що я саме й намагався показати. І це все мало місце відповідно