Посмертні записки Браса Кубаса - Машаду де Ассіс

видається грубим і немилозвучним. І окрім всього іншого, така назва була б менш виразною. Мій любий Брасе Кубасе, ви побачите справжній монументальний витвір; якщо щось і може примусити мене забути про прикрощі в цьому житті, то саме насолода від того, що я нарешті пізнав істину та щастя. Вони ось тут у мене в руці, ці дві втікачки; після століть боротьби, пошуку, відкриттів систем і падінь, вони в руках людини.

До зустрічі, мій любий Брасе Кубасе.

Вітання від давнього друга Жоакіна Борби дус Сантуса».

Я прочитав ці рядки, не збагнувши повністю їхнього змісту. Разом з листом принесли і пакунок з гарним годинником, на якому були вигравіювані мої ініціали, а також така фраза: «На згадку від колишнього шкільного товариша Кінкаса». Я знову повернувся до листа, повільно й уважно перечитав його. Повернення годинника виключало будь-яку думку про те, що це все жарт. Вишуканий стиль, спокійний тон, переконливість, трохи гумору, звичайно, здавалося, що мова не може йти про божевілля. Цілком вірогідно, що Кінкас Борба отримав спадок від когось зі своїх родичів у Мінас, тож достаток повернув йому колишню гідність. Я не наважувався цього стверджувати. Є такі речі, які неможливо повністю відновити, проте їх воскресіння не є неможливим. Я сховав годинника і став очікувати на Борбу та його філософію.

Розділ XCII. Незвичайний чоловік

Невдовзі я врешті закінчу історії про незвичайне. Коли я пішов, щоб сховати листа і годинника, до мене навідався худорлявий чоловік середнього зросту із запискою від Котріна, який запрошував мене на обід. Чоловік, що приніс цю записку, був одруженим з сестрою Котріна, він приїхав з Півночі і звали його Дамашсену. Він брав участь у революції 1831 року. Це все він мені розповів протягом якихось п’яти хвилин. Він виїхав з Ріо-де-Жанейро, бо не схвалював політики Регента, бо той був просто віслюком, ну майже віслюком, а міністри саме цим і користалися. Врешті-решт революція ось-ось мала вибухнути. У цей момент, хоча він і висловлював свої політичні погляди доволі суперечливо, йому все ж вдалося сформулювати, який саме мав бути уряд, який би його вдовольнив.

— Це мав бути поміркований деспотизм, — говорив він. — Людей цінують не за тим, як вони говорять, як вони співають, а за тим, як вони вдягнені.

Я тільки не збагнув, чи він мав на увазі деспотизм одного, двох, тридцяти чи трьохсот чоловік. Він висловлювався на найрізноманітніші теми, серед яких був і розвиток торгівлі африканцями і вигнання з країни англійців. Йому дуже подобався театр: як тільки він сюди приїхав, то пішов до театру «Сан-Педру», де дивився дуже пафосну драму «Марія Жуана» і ще одну дуже цікаву комедію «Кетлі, або Повертаючись у Швейцарію». Також йому дуже подобався Деперіні, в «Сафо», чи то в «Анні Болейн», він добре не пам’ятав. Проте щодо Кандіані, так, сеньйоре, то була просто сама чарівність. А зараз він хотів би послухати «Ернані», бо його донька наспівувала арії з опери вдома, коли грала на фортепіяно: “Ernani, Ernani, involami[59]...” — все це він говорив і наспівував майже вголос. У провінцію такі речі доходять лише, як відлуння. А донька просто помирала від бажання почути ці всі опери. У неї такий ніжний голос. Та ще смак, дуже тонкий смак. А! Він дуже хотів повернутися в Ріо-де-Жанейро. Він уже обійшов знайомих у всьому місті, всім передавав вітання... Слово честі! У деяких місцях йому хотілося плакати. Він більше не стане подорожувати кораблем. Його дуже нудило на борту корабля, так само як і всіх інших пасажирів, крім одного англійця... Хай вони всі йдуть до біса ті англійці! Тут не буде порядку, якщо не вигнати геть усіх англійців. Що нам може зробити Англія? Якби йому знайти кількох людей, які бажали того ж самого, то вони за одну ніч вигнали б звідси цих британців... Дякуючи богу, патріотизму не бракує, — і він бив себе в груди. Що не дивувало, то це те, що він успадкував такі якості від родини. Він походив із сім’ї давнього дуже патріотичного капітана-мора. Так, панове, він був не якийсь-там злидар. Якби трапилась нагода, то він би показав, з якого дерева зроблено його човна... Проте час минав, вечоріло, і я сказав, що конче прийду на обід, а там на мене чекатиме вже триваліша розмова.

Я відвів його до дверей кімнати, він зупинився і повідомив мене, що він мені симпатизує. Коли він одружувався, я був у Європі. Він знав мого батька, людину правих поглядів, вони разом були на балу на Прайа-Гранде... Ех, було колись... Пізніше він мені ще розкаже, а зараз уже пізно, йому ж іще треба зайти до Котріна і повідомити мою відповідь. Він вийшов, я зачинив за ним двері...

Розділ XCIII. Обід

Яка кара господня був той званий обід! На щастя, Сабіна посадила мене біля доньки Дамашсену, звали її Еулалія, або ж по-домашньому ласкаво Нья-Лоло. Дівчина виявилась тендітною, спочатку вона соромилась, однак лише спочатку. Їй бракувало елегантності, проте вона це компенсувала своїми очима, котрі просто сяяли, і єдиним їхнім недоліком було те, що вона їх з мене не зводила. Хіба тоді, коли дивилася на страву, проте Нья-Лоло їла дуже мало, тож майже не дивилася у свою тарілку. Ввечері вона співала, голос у неї був, як говорив її батько, «дуже ніжний». Проте мені таки вдалося звідти вислизнути. Сабіна підійшла до мене і запитала, як мені видалася донька Дамашсену.

— Так собі.

— Вона дуже симпатична, правда ж? — прийшла на допомогу мені сестра. — І хоч їй бракує поки що трохи світськості, але яке в неї серце! Просто перлина. Дуже гарна наречена для тебе.

— Мені не до вподоби перлини.

— Ото вже впертюх! Скільки ти збираєшся бути одинаком? Коли вже ти дозрієш? Так от, мій скарбе, хочеш ти цього чи ні, але мусиш одружитися з Нья-Лоло.

Доки вона все це