Посмертні записки Браса Кубаса - Машаду де Ассіс

Так їй сказали в дитинстві без жодних більше пояснень, і їй цього було достатньо, щоб мати певність з цього питання. По-іншому вона себе вела, коли говорили про те, чи можна показувати на зірки пальцем, тут вона точно знала, що це призведе до появи бородавки. Або бородавка, або щось інше, через що можна втратити місце губернатора провінції? Тож примітивний, він же недолугий, забобон живе і далі. Просто важко визнати, що він забирає частину життя. Саме так сталося з Лобу Невесом, якого мучили сумніви і страх бути смішним. А до цього ще додалося й інше, бо міністр не повірив у приватні причини, він зрозумів відмову Лобу Невеса як політичну гру, на що нібито були певні причини; Невес потрапив у неласку, і його нещодавній покровитель почав голосно говорити про недовіру до нього; трапилося ще кілька інцидентів, і врешті потенційний губернатор провінції, яким він так і не став, перейшов у опозицію.

Той, хто уникнув смертельної небезпеки, любить життя особливо. Я став кохати Віржилію з надзвичайною пристрастю після того, як мало її не втратив, те ж саме можна було сказати і про неї. Таким чином, намір Лобу Невеса очолити провінцію нічого іншого не приніс нам, окрім нового спалаху почуттів; то був як наркотик, що зробив наше кохання ще солодшим. Відтепер ми ще більше його цінували. У перші дні після того інциденту ми раділи, коли тільки уявляли, якої небезпеки нам вдалося уникнути. Якби таке сталося, то як би ми сумували один за одним, — між нами розлука, як ріка, що простягалась рушником, котрий тягнувся між нами без кінця. Ми, ніби діти, що ховаються в подолі матері, коли бачать просто страшне обличчя, втекли від вірогідної небезпеки і стискували один одного в обіймах:

— Моя люба Віржиліє!

— Моє кохання!

— Ти ж моя, правда?

— Твоя, твоя...

І так ми ще раз зв’язали нитку пригод, як Шахерезада пов’язала в одне ціле свої тисячу і одну ніч. Гадаю, що то була вершина нашого кохання, вершина гори, з якої протягом якогось часу ми розглядали долину на сході й на заході. Над нами було небо, воно було блакитним і спокійним. Відпочивши там на вершині, ми поступово почали спускатися схилом — руки у нас були то з’єднані в одне ціле, то вільні, проте ми потроху спускались і спускались...

Внизу гірський хребет. Оскільки Віржилія здалася мені якоюсь не такою, як завжди, не знаю — чи то пригніченою, чи щось інше, я запитав її, що з нею. Вона змовчала, роздратовано відмахнулася, можливо, від поганого самопочуття, можливо, від утоми. Я став допитуватись, вона ж сказала, що... Моїм тілом пробігло якесь невловиме відчуття: воно було сильне, раптове, якесь особливе, щось таке, що мені ніколи не вдасться викласти на папері. Я взяв її руки у свої, притягнув легенько до себе, поцілував у голівку так ніжно, як зефір, і так міцно, як Авраам. Вона стрепенулась, взяла мою голову в свої руки, пильно подивилась мені в очі, а потім приголубила мене по-материнськи... Ось тут і є таємниця: нехай сам читач з часом спробує розгадати цю таємницю.

У цей час трапилося нещастя. Помер Вієгас. Пішов у кращий світ він якось миттєво, було йому шістдесят років, у нього були напади астми, ревматизмом покалічені суглоби і хворе серце... Через це все. Він був одним зі свідків нашого роману. Віржилія плекала великі надії на те, що цей старий родич, скупий, як могила, все ж забезпечить майбутнє її сина, залишивши спадок. Її чоловік, якщо й думав так само, то все ж приховував такі думки, або ж навіть душив їх у собі. Треба все говорити до кінця: у Лобу Невеса була певна засаднича гідність, гранітний пласт, що чинив опір корисливості. Інші зовнішні пласти — просто звичайна земля і пісок — нанесло на нього життя, котре постає, як вічний приплив. Якщо ти читачу пам’ятаєш, в розділі XXIII я вже вживав таке порівняння, я тепер вдруге порівнюю життя з припливом, проте цього разу, зверни увагу, читачу, я додав ще один епітет — вічний. І лише богу відома сила одного прикметника, головно у країнах спекотних і незнаних. Що є нового в цій книжці, то це моральна геологія Лобу Невеса і, можливо, того добродія, який цю книжку читає. Так, ці пласти характеру, котрі життя змінює, зберігає або ж геть змиває відповідно до їхньої міцності, оці пласти заслуговують на окремий розділ, що його я таки не стану писати, аби не розтягувати оповідь. Я тільки скажу, що найчеснішим чоловіком, якого я знав у своєму житті, був Жаку Медейруш чи Жаку Валадареш, я не дуже добре пам’ятаю його ім’я. Можливо, його звали і Жаку Родрігеш, одним словом — Жаку. Це було втілення чесності; він міг стати багатієм, якби припустився маленької неточності, але він не захотів, він дозволив, щоб з його рук вислизнули не більше і не менше як якихось чотириста мільйонів рейсів. Його чесність була такою показовою, що навіть здавалась набридливою і дріб’язковою. Одного дня, коли ми були з ним наодинці і вели приємну розмову, з’явився доктор Б., тип, я вам скажу, набридливий. Жаку наказав сказати, що його немає вдома.

— А дзуськи, — пролунало з коридору, — я вже тут.

І дійсно, майже одразу доктор Б. з’явився у дверях. Жаку пішов йому назустріч, стверджуючи, що чекав іншу людину, а не його, і додав, що він дуже радий візиту того чоловіка. Той же протягом півтори години смертельно докучав нам, і це навіть при тому, що Жаку витягував годинник і дивився на нього. Доктор Б. запитав його, чи не збирається той вийти прогулятися.

— Так, я йду з дружиною.

Доктор Б. пішов, і ми полегшено зітхнули. Потому я сказав Жаку, що тільки-но він чотири рази збрехав, і