Посмертні записки Браса Кубаса - Машаду де Ассіс

такого псувався настрій. Проте — слово честі! — тут у глибині душі жевріло тепле відчуття, яке мені лестило. Одного разу сталося так, що я в цей момент усміхнувся, і так став робити й далі. Не знаю, чи хто-небудь може пояснити таку реакцію. Я це пояснюю таким чином: спочатку — вдоволення, котре відчуваєш всередині, наче внутрішня усмішка, то ще тільки пуп’янок, який з часом розвивається у бутон, той розквітає, і перед очима ближніх постає квітка. Це просто тема з ботаніки. Розділ LXXXIII. 13

Котрін вивів мене зі стану такого самовдоволення і потягнув до вікна.

— Хочете, щоб я вам щось сказав? — запитав він — Не погоджуйтесь на таку подорож. Це нерозумно і небезпечно.

— Чому?

— Ви самі знаєте чому, — відповів він. — І головним чином це небезпечно, дуже небезпечно. Тут при дворі ваш роман не такий помітний посеред купи людей та безлічі різних інтересів, проте в провінції змінюються масштаби, а говорячи про політичних діячів, це справді дуже нерозумно. Опозиційні видання, як тільки рознюхають таку історію, почнуть друкувати, де тільки можна, а там з’являться і памфлети, глумливі жарти, прізвиська тощо.

— Я не розумію...

— Ви все розумієте, добре розумієте. Насправді, ви поставитеся до нас не дуже по-дружньому, якщо будете заперечувати те, що відомо всім. Я про це знаю вже багато місяців. Я повторюю: не погоджуйтесь на таке відрядження, краще потерпіть розлуку, це краще, таким чином ви уникнете і гучних скандалів, і великих неприємностей.

Він сказав все це і пішов собі. А я лишився, втупивши погляд у ліхтар на розі — старий гасовий ліхтар — тьмяний, невеселий, кривуватий, наче знак питання. Що мені належало зробити? Це було гамлетівське питання: підкоритися долі чи боротися й підкорити її собі. Слова Котріна дзвеніли у моїх вухах, і звучали вони зовсім не так, як слова Гарсеза. Можливо, Котрін таки мав рацію, проте я не міг собі уявити розлуки з Віржилією. До мене підійшла Сабіна й спитала, про що я думаю. Я відповів, що ні про що не думаю, що мені вже хочеться спати і я збираюся йти додому. Сабіна якусь мить помовчала.

— Я знаю, що тобі потрібно: ти маєш одружитися. Дозволь мені, я знайду для тебе наречену.

Я вийшов геть пригнічений і збитий з пантелику. Все вже було готове, щоб відчалити — і настрій, і серце, — і тут тобі з’являється цей портьє з доцільності і просить у мене перепустку. Я посилаю під три чорти всяку доцільність, а разом з нею і конституцію, і законодавчий корпус, і міністерство, все.

Наступного дня я розгортаю офіційний бюлетень і читаю новину про те, що декретом під номером 13 було призначено головою та секретарем провінції відповідно Лобу Невеса та мене. Я негайно написав записку Віржилії і за дві години вже був у будиночку на Гамбоа. Бідолашна дона Пласіда! Вона ставала все пригніченішою, запитувала мене, чи ми не забудемо про нашу стареньку, чи розлука буде довгою, чи провінція дуже далеко. Я її втішав, проте мені самому потрібно було, щоб і мене хтось розрадив, адже застереження Котріна мене вивели з рівноваги. Невдовзі прийшла Віржилія, весела як ластівка, втім, коли вона побачила, що я сумний, стала серйозною.

— Що трапилось?

— Я вагаюсь, — мовив я. — Я не певен, чи треба було мені погоджуватись....

Віржилія сіла на канапу і почала сміятися.

— Чому? — запитала вона.

— Це геть необачно, це дасть привід для розмов.

— Але ж ми вже не їдемо.

— Як це не їдемо?

Вона розказала, що чоловік відмовився від такого призначення через причину, яку він повідомив тільки їй, попрохавши тримати це в секреті. Нікому більше такого довірити він не міг.

— Це видається дитячою забаганкою, — зазначила вона. — Проте це вагома причина для нього. Батько помер 13 числа, через 13 днів після обіду, на якому було 13 гостей. Будинок, в якому він жив, мав номер 13. І так далі, і тому подібне. Це фатальне число. Він не міг сказати таке самому міністрові, тож він сказав, що не може поїхати туди з особистих причин.

Я — так само, напевно як і читач — був дещо здивований подібною самопожертвою через число, та оскільки він був амбітним, то така самопожертва мала бути щирою...

Розділ LXXXIV. Конфлікт

Фатальне число, чи пам’ятаєш ти, читачу, як часто я благословляв його? Так само фівські сивоволосі дівиці мусили благословляти кобилу з рудою гривою, котра заступила їх під час жетвопринесення Пелопіда — прекрасна кобила, яка померла, вкрита квітами, і про яку ніхто й ніколи не згадав з сумом. Тож я тобі, добросерда кобилице, висловлюю свої жалісливі слова не тому, що ти прийняла смерть, а тому що поміж дівиць, котрі врятувались, цілком вірогідно, могла бути й одна з прабабусь Кубаса... Фатальне число — ти стало для нас рятівним. Чоловік Віржилії не назвав мені причину відмови, але він мені сказав, що то були приватні справи. Доки я його слухав, у мене був такий серйозний вираз обличчя, що геть не лишало сумнівів, що людина може прикидатися. Саме Невесу важко вдавалось приховувати глибокий сум, який його охопив, він говорив мало, задумувався, йшов в кабінет, аби щось там почитати. Іншим разом приймав мене, балакав і дуже сміявся, голосно і з притиском. Його мордували дві речі — амбітність і жалкування про втрачену можливість; і проте він був надто забобонним, і якби все повторилося, він знову би відмовився, соромлячись і розуміючи безглуздість забобонності, але неспроможний її відкинути. Таке настирливе почуття, котре викликає відразу в самої людини, — явище, варте певної уваги. Проте мені більше до смаку наївність дони Пласіди, котра зізналась, що не може бачити, як хто-небудь хилитає ногою.

— Ну і що ж тут такого? — запитував я.

— Це не до добра, — відповідала вона, і це була єдина відповідь, що важила