Посмертні записки Браса Кубаса - Машаду де Ассіс

Я сів біля неї і став розпитувати про чоловіка, про доньку, про справи, про все. У них все йшло добре. Донька — була такою гарнюнею, як саме коханнячко. А чоловіка вона приведе до мене, як тільки я захочу.

— Отакої, я й сам піду до нього.

— Точно?

— Слово честі.

— Так ще краще! — зітхнула Сабіна. — Пора вже закінчувати з минулими чварами.

Мені вона здалася гладшою, ніж раніше, можливо, вона навіть помолодшала. Здавалося, що їй лише двадцять років, а їй вже сповнилося тридцять. Граційна, привітна, ніякої соромливості, ніяких образ. Ми дивилися одне не одного, тримаючись за руки, говорили про все й ні про що, як двоє закоханих. Здавалося, ніби це моє дитинство оживає — яскраве, пустотливе і світле, у пам’яті повертались роки, як карти, котрі тасуєш назад, згадалося, як я ними грався малим, і я згадав наш будинок, нашу родину, наші свята. Мені важко давалися ті спогади. Згадався і той перукар, що жив поблизу, як він фальшиво грав на скрипці, і той звук — бо до того часу спогади все ще були німими — той голос скрипки з минулого, сумний і гугнявий, і все ж він мене так схвилював, що... Очі у Сабіни були сухими. Сабіна не успадкувала жовтої хворобливої фантазії. Яке то мало значення? Вона моя сестра, моя кров, частинка моєї матері, і я говорю їй про це щиро і ніжно... Раптом я чую, як хтось стукає у двері вітальні, я йду відчиняти — це янголятко... йому всього п’ять рочків.

— Заходь Саро, — каже Сабіна.

Це моя племінниця. Я підняв її й поцілував. Мала, перелякана, відштовхувала мене своєю ручкою, вигнувшись усім тілом, щоб вирватися з моїх рук. У цей момент у дверях з’являється капелюх, а потім і сам Котрін, не більше і не менше, ніж Котрін. Я був такий схвильований, що облишив дівчинку й кинувся в обійми до її батька. Можливо, такий мій бурхливий вияв емоцій його дещо спантеличив. Чесно кажучи, він мені видався сором’язливим. Простий початок. Невдовзі ми вже розмовляли, як добрі давні друзі. Ніяких натяків на минуле, багато планів на майбутнє, обіцянки прийти на обід один до одного. Я не міг не сказати, що такий обмін візитами на обід міг мати певний інтервал з огляду на те, що я збирався їхати на Північ. Сабіна подивилася на Котріна, Котрін — на Сабіну. Обидва були спільної думки, що така ідея була просто безглуздою. Якого дідька мені було їхати на Північ? Хіба я тут не належав до світського товариства, до вищого світу, що я таки мав і надалі красуватися там, а не ховати власні чесноти, як гарні черевики у калоші? Правду кажучи, не було нікого, хто міг би зі мною зрівнятися, навіть Котрін. Він здалека подивлявся на мої успіхи, попри недоречну сварку, і завжди виявляв зацікавленість мною, пишався моїми успіхами і з цього приводу відчував навіть марнославство. Він чув, як відгукувалися про мене, як на вулиці, так і в світських салонах, це був просто хор дифірамбів та висловів захоплення. А тепер лишити це все, щоби провести кілька місяців у провінції, без особливої потреби, без серйозного наміру? Хіба що зробити це з політичних міркувань...

— Саме з політичних міркувань, — сказав я.

— Не знаю, не знаю, — відказала Сабіна. — Чоловік живе одинаком. Тобі треба одружитися, братику. Я теж хочу, щоб і у мене була небога, ти мене чуєш?

Котрін кивнув на знак згоди з Сабіною, хоча мені він видався не зовсім зрозумілим. Не має значення. Родинний мир важить більше, ніж якийсь невизначений жест.

Що б там не говорили іпохондрики, а життя річ приємна. Саме про це я думав, коли побачив Сабіну, її чоловіка і донька галасливо спускалися сходами, вигукуючи до мене приємні теплі слова. Я зі сходового майданчика говорив безліч теплих слів до них, униз, почуваючись як у раю. Я продовжував тішитися, яка насправді я щаслива людина! Мене кохала жінка, її чоловік вірив у мене, я поїду з ними цілком офіційно як секретар, зрештою, я помирився зі своїми родичами. Чого ще я міг бажати? І все це впродовж однієї доби!

Того ж самого дня, намагаючись підтримати такий піднесений настрій, я почав розповідати, що, якщо я поїду секретарем провінції на Північ, я зреалізую деякі власні політичні цілі задля власної мети. Дехто, пов’язуючи моє призначення з посадою Лобу Невеса, про що вже подейкували, єхидно посміхалися, інші ж змовницьки плескали по плечу. В театрі одна сеньйора сказала мені, що любов до античної скульптури завела мене дуже далеко. Вона натякала на прекрасні форми Віржилії. Проте найдошкульніший натяк мені зробили в домі Сабіни три дні потому. І був це такий собі Гарсез, старий хірург, дрібний, цілковита посередність, до того ж пліткар; навіть коли йому виповниться сімдесят, вісімдесят, дев’яносто років, він ніколи на набуде тієї старечої суворості, котра притаманна достойному старигану. Недорікувата старість, напевне, найсумніша і найостанніша несподіванка в житті.

— Я вже знаю, цього разу ви читатиме Цицерона, — сказав він, коли дізнався про мій від’їзд.

— Цицерона? — скрикнула Сабіна.

— А що? Ваш братик — великий спеціаліст з Древнього Риму. Він завиграшки може перекласти Вергілія. Але зверніть увагу, що Вергілія, а не Віржилію… не плутайте...

І він засміявся. Його сміх був грубим, паскудним, непристойним. Сабіна подивилася на мене, очікуючи від мене якоїсь реакції, проте всміхнулась, коли я всміхнувся, і відвернулася, щоби приховати вираз свого обличчя. Інші присутні зацікавлено дивилися на мене, з поблажливістю й симпатією. Натяк був настільки прозорий, що не було в ньому нічого нового. Питання мого роману виявилось значного публічнішим, ніж я міг собі уявити. Я усміхнувся — усмішка була миттєва, ледь помітна і вдоволена — від чужого поговору не запнешся пеленою. Віржилія була моїм прекрасним гріхом, а так легко визнати прекрасний гріх. Спочатку, коли я чув якийсь натяк на наші стосунки, зазвичай у мене від